Дракон зайшов надто далеко у війні з народом, і тому всі його голови, скільки б їх не було, повинні пам'ятати, що вони несуть персональну відповідальність за те, що відбувається, і що рахунок уже не буде обнулений. Одночасно з цим я хочу звернутися до тих, хто прийшов до російського Колізею подивитися на сутичку з драконом і поаплодувати з трибун героям: ще сидячи у в'язниці я читав ваші пасажі з вихвалянням героїв, читаю і зараз. Бачу за ними бажання, щоб хтось за вас убив дракона. Бачу страшне розчарування, коли цього не відбувається.
Виник інтерес запитати: ви розумієте, що якщо ваше бажання збудеться і хтось за вас уб'є дракона, то розчарування буде ще більшим?
Щоб стати професійним убивцею драконів, людина має або сама бути драконом спочатку, або стати ним у процесі. І команда її буде типовою драконячою, і методи, і цілі.
І розраховувати, що битися буде герой, а дивіденди (хоча б у вигляді свободи та демократії) отримуватимете ви, - наївно (якщо очікувані саме свобода та демократія, а не робота прислуги). З Єльциним це вже проходили.
Чи можна вбити дракона? Звичайно так - це не питання. Головне питання: а навіщо? І на нього набагато важче знайти відповідь, ніж здається багатьом.
Для мене, як і для багатьох моїх співгромадян, важлива тисячолітня безперервність російської історії, важливі витоки нашої спільної європейської - а тепер вже євроатлантичної - цивілізації.
Для мене важливо, що ми не серед чужинців у цьому західному світі, а серед його творців та захисників. Так, прикривши західну цивілізацію від татаро-монгольської, азіатської навали, ми багато чого втратили і багато в чому стали інакшими, проте не стали азіатами за своєю культурою (не хочу сказати нічого поганого про стародавню й чудову азіатську культуру, але це не ми: Шекспір чи Сервантес нам ближче, ніж Хафіз чи Сунь-цзи).
Сучасний світ - це не тільки глобалізація, комунікація та співпраця, це, зокрема, і конкуренція на новому, глобальному рівні, на рівні глобальних цивілізацій.
Віковічні війни та презирство до людського життя залишили нас занадто мало, щоб ми могли заснувати ще одну, нову, окрему, але конкурентоспроможну цивілізацію.
Звісно, завжди є місце на узбіччі прогресу, а сучасний світ вже досить гуманний та завбачливий, щоб на таке узбіччя не робити замахів, - є м'які методи використання тих, хто занадто слабкий для справжньої конкуренції.
Мені не подобається таке місце для моєї країни. Ми - європейці! Ми будували і захищали цю цивілізацію і маємо на неї не менше право, ніж французи, німці, британці, австралійці, канадці чи американці!
Ми століттями йшли поруч, пліч-о-пліч і знаємо: вони всі потрібні нам, а ми - їм. Ми не будемо слухати дурних і жадібних людей, які у своїх корисливих цілях хотіли б нас розділити.
Так, ми можемо знайти в історії безліч подій, яких краще б не ставалося, але навіть біди та війни у нас спільні: п'ятдесят мільйонів загиблих у Європі тільки у Другій світовій ми донині пам'ятаємо - як друзів, так і ворогів... А про п'ятдесят мільйонів загиблих у Китаї ми знаємо... Відчуваєте різницю?
Першою робочою назвою цієї книги була "Гардарика - країна міст". Чому? Гардарика - країна з тих давніх часів, коли ми були однією Європою. І ми знову будемо нею - це історична зумовленість. А от місце за спільним столом залежить від нас - від нашого таланту, розуму, спроможності передбачити майбутнє і досягти саме тих цілей, що зроблять щасливими нас, наших дітей та онуків.
Я роблю свій внесок у цю роботу. Хто зможе - нехай зробить більше і краще.