Якщо провести опитування на вулиці та поцікавитися в перехожих, що вони думають про правову державу, то переважна більшість відповість: це така держава, де дотримуються закону. Це схоже на правду, але це - неправда! Якби все було так просто, найправовішою державою виявився б "Третій рейх" - вже що-що, а законів там дотримувалися, і спійманий на хабарі начальник концтабору легко міг стати його в'язнем (хоча деколи корупціонерів просто переводили в інші установи). Отже, справа все ж таки не тільки і не стільки в дотриманні законів, скільки в їхній природі.
Правова держава - це держава, в якій дотримуються законів, що відповідають певним критеріям. Що це за критерії і чому це так важливо?
Споконвіку можновладці наділяли свою волю формою закону і вимагали від інших підпорядкування цьому закону, тобто своїй власній волі. Приблизно таке архаїчне розуміння законності панує в Росії досі. До речі, Ленін та більшовики зі своїм класовим підходом до права недалеко пішли від цієї архаїки. Диктатура закону, про яку так люблять говорити в Кремлі, - це диктатура нічим не приборканої дикої волі одного клану, який узурпував владу та беззмінно утримує контроль над Кремлем уже понад два десятиліття.
Закони, диктатуру яких прославляє Кремль, існують з єдиною метою - надати видимість легітимності голому свавіллю. Це закони політичного насильства. Один із найнеприємніших наслідків такого стану речей - нездатність системи до будь-якої конструктивної еволюції. Насильство породжує лише ще більше насильство. І сподіватися на те, що з неправових законів з роками природним шляхом виростуть закони правові - утопія.
Власне, одна з головних причин, через яку людство шукало шляхи позбавлення від неправових законів, - бажання позбутися революції як єдиного способу домогтися змін у суспільстві.
Усі, хто по-справжньому глибоко осмислював революцію, розуміли, що це дуже важкий, але неминучий податок, який суспільство платить історії за прогрес. Неминучим податок став саме тому, що чинні закони були збудовані таким чином, щоб практично й теоретично унеможливити будь-які зміни.
Звідси і ставлення до революції як до необхідного зла. Любити та бажати революції - так само протиприродно, як і бажати собі та оточенню більше болю (хоча, звісно, є й ті, кому це подобається і хто відчуває насолоду, занурюючись у революційну стихію). Але в безвихідній ситуації більшість суспільства схиляється на бік революції як на бік меншого зла.
Якщо життя за старого режиму стає нестерпним, якщо всі внутрішні суперечності, притаманні цьому режиму, з'єднуються в один заплутаний клубок, якщо всі легальні сценарії поведінки лише сприяють продовженню свавілля, то природною стає думка про той меч, який розрубає цей гордіїв вузол. Це настільки неминуче, що немає сенсу приділяти цьому багато уваги.
Революція в Росії - це тільки питання місця і часу. Трохи меншою мірою - питання форми. А ось що дійсно варто обговорювати, то це вживання заходів, які допомогли б надалі вирвати Росію з порочного історичного кола, де слідом за кожним вибоїном починається революція. Єдиний спосіб цього домогтися - перейти від неправових законів до правових.
Здавалося б, є проста відповідь на всі питання: треба зробити закони конституційними. Але це уявна простота.
По-перше, суто формально всі чинні закони зовні виглядають як конституційні: у жодній із преамбул жодного, навіть найодіознішого закону не написано, що його ухвалено всупереч букві та духу Конституції.
По-друге, що таке дух Конституції, у Росії кожен розуміє по-своєму, іноді досить своєрідно.
І нарешті, думку про конституційність законів в Росії можуть мати тільки судді, а судді тут відомо хто. У переважній більшості випадків неконституційність законів задрапована правозастосовчою практикою, але парадокс у тому, що і сама практика давно стала частиною законодавства. Це побічно підтверджується рішеннями Конституційного Суду, часто-густо змушеного висловлюватися про закони в тому специфічному сенсі, який їм надає правозастосовна практика. Тому змінити практику, не змінюючи законів, не вийде.
Тобто прості рішення в цьому випадку не працюють. Треба копати глибше і докопуватися до тих обставин (чинників), які перетворюють закони на правові, не посилаючись на марну для цього завдання Конституцію. Таких обставин, строго кажучи, дві: закони стають правовими завдяки певній процедурі їхнього ухвалення і внаслідок їхньої відповідності певним принципам.
При цьому окремо кожної умови недостатньо - завжди важливі як процедура, так і зміст. Якщо зовсім коротко, то закон є правовим, якщо його ухвалено повноцінним, по-справжньому незалежним від інших влад, парламентом, обраним на підставі демократичного виборчого закону, - єдиним легітимним законодавчим органом.
Сенс цієї вимоги прозорий. Правовий закон має бути вираженням не одноосібної волі володаря і не кланової (класової) волі угруповання, що захопило владу, а консолідованої волі всього громадянського суспільства. Саме ця консолідована воля легітимізує загальнообов'язковість законів, є підставою для повноважної влади вимагати його неухильного дотримання всіма.
Парламент - це плавильний котел, у якому політична воля громадянського суспільства перетворюється на текст законів.
Придивившись до роботи парламенту уважніше, ми побачимо, що, крім консолідації політичної волі різних фракцій громадянського суспільства, кожна з яких має свої особливі інтереси, у нього є й інша функція. У парламенті з'єднується проста та кваліфікована (експертна) думка з будь-якого питання, що стало предметом суспільної дискусії.
Саме тому так важливо, щоб парламент був незалежним як щодо виконавчої влади, так і щодо суспільства, яке його обрало (на період терміну повноважень і не абсолютно, звісно).
У парламенті політична воля простого виборця проходить крізь сито експертної оцінки. І навпаки, думка самих експертів проходить крізь сито вищої політичної експертизи.
Дуже важливим є саме дотримання балансу. Усі останні роки ми спостерігали, як експертна думка, нав'язувана урядом, домінувала над думкою громадянського суспільства. Це призводило до того, що закони просто переставали працювати, бо не сприймалися суспільством.
Утім, і диктат суспільства призвів би до такого самого результату, але вже з прямо протилежної причини - практичної нездійсненності "політичних забаганок".
Процедура ухвалення правових законів дуже складна, і тому дуже важлива. У ній величезна кількість дрібниць, начебто суто формальностей, жодною з яких не можна знехтувати. Ця система складалася століттями, якщо не тисячоліттями, і увібрала в себе інтернаціональний політичний досвід. При цьому для кожної культури, для кожної конкретної історичної ситуації вона своя.
Росії належить ретельно осмислити й засвоїти цей досвід парламентаризму - без сліпого наслідування та спрощень, а тільки для того, щоб на його основі виробити ту єдину нагідну систему, нормальна робота якої дасть змогу ухвалювати правові закони.
Необхідно додати, що жодна найкраща форма не зможе підмінити собою змісту. Найкращий парламент, де консолідована політична воля громадянського суспільства і де склався ідеальний баланс громадської та експертної думки, сам по собі не гарантія того, що закони - правові (хоча без парламенту вони вже точно не будуть правовими). Ці закони мають ще й відповідати певним критеріям, тобто будуватися навколо принципів, які існують поза часом та поза простором.
Ці принципи в певному сенсі політичні аксіоми, які приймаються суспільством "ліберальної демократії" апріорі, тобто на віру.
Парадоксальним чином, не так важливо, чи записані вони в Конституції, чи відлиті в граніті, чи існують тільки в головах громадян. Є країни, у яких немає письмової Конституції, але в яких принципів суворо дотримуються. Є й інші країни, де існує багатослівна Конституція і розписані принципи на всі випадки життя, але жодного з них не дотримуються. Важливо не те, як і де записано, а те, як це відклалося в головах.
На мій погляд, таким основоположним принципом є свобода. Загалом це не дивно, адже право до певної міри і є мірою свободи. Таке розуміння права склалося внаслідок поєднання західної античної (греко-римської) та християнських традицій. Можна припустити, що в ньому і полягає суть європеїзму та модерну.
Саме за нашою здатністю прийняти таку концепцію права та правових законів ми зможемо в підсумку судити про те, чи готова Росія бути європейською країною. Всі інші ознаки набагато менш істотні та показові.
Щоб зрозуміти, чи є той чи інший закон правовим чи ні, його потрібно піддати експертизі під цим політичним мікроскопом. І жодна формальна відповідність чому б то не було, жоден текстуальний збіг сам по собі не доказ правильності закону. Це особливо важливо підкреслити, маючи на увазі звичку Кремля посилатися на міжнародну практику та прикривати своє свавілля рішеннями оскопленого ним Конституційного суду.
Дійсно, чи ухвалюють закони про мітинги, про екстремізм, про неповагу до влади або про масові заворушення, про досудові угоди зі слідством, про спрощене судочинство в кримінальних справах тощо, - ми постійно чуємо, що в Росії все точно так само, як "там" і "у них", і навіть набагато краще.
Так, якщо порівнювати формулювання законів, то знайдеться багато спільного. Але ось в чому біда: одні й ті самі формулювання працюють у різних політичних середовищах по-різному і призводять до різних результатів. А це означає тільки одне: порівняння за формулюваннями не годиться. Треба дивитися глибше.
У кожному конкретному випадку ми повинні, з урахуванням реальної економічної та соціально-політичної ситуації, встановлювати, сприяє цей закон захисту прав і свобод людини чи ні.
Причому зробити це буде не так просто, як багатьом здається. Адже принцип свободи часто вступає в конфлікт з іншими принципами та цінностями, що охороняються Конституцією. Скажімо, свобода маніфестацій та зібрань вочевидь обмежує права тих, хто нікуди не крокує і ніде не збирається, а хоче, приміром, просто смачно і безпроблемно поїсти в кафе на тому ж бульварі. Це реальне протиріччя. Як бути?
Його можна вирішити або на користь тих, хто йде ходою, - явна меншість, або на користь тих, хто бажає нормально відпочити, - явна більшість. Російська влада вирішує це протиріччя, звісно ж, на свою користь, але при цьому прикривається більшістю, яка завжди за те, щоб поїсти. Тому закони про мітинги в Росії начебто такі самі, як у Європі, а діють у реальному житті, як в "Азіопі".
А все тому, що будь-яку колізію треба вирішувати не на користь більшості чи меншості, а на користь свободи як самодостатньої цінності. У конкретному випадку питання треба вирішувати таким чином, щоб пріоритетний захист надавався свободі політичної дії.
Тільки закон, що має в основі такий підхід, може вважатися правовим.
Цікаво, що в цьому питанні Росія за роки правління Путіна неймовірно далеко віддалилася від Європи в бік "Азіопи". Деякі адепти диктатури закону дійшли до того, що запропонували переглянути загальноприйняту ще з радянських часів ієрархію галузей законодавства, стверджуючи, що в нас на вершині піраміди перебуває не конституційне, а кримінальне право. Це, звісно, чергова вірнопідданська дурість, але при цьому дуже симптоматична.
Коли вони кажуть "закон" - мають на увазі "самодержавство", а коли кажуть "самодержавство" - мають на увазі "закон".
Чому я так докладно зупиняюся на цьому начебто абстрактному та суто філософському питанні? Тому що воно, з моєї точки зору, основоположне. Є речі, які нікому не треба доводити. В опозиційному режиму середовищі склався консенсус щодо нинішньої правоохоронної та судової системи як системи антиконституційної, яка потребує глибокого революційного перетворення. Існує безліч пропозицій, як це зробити, і більшість з них не позбавлені сенсу та вельми корисні.
Написано фундаментальні багатосторінкові доповіді та короткі блискучі есе, що містять конкретні пропозиції та цілі концепції реформ. Загальні рамки зрозумілі: розширення компетенції судів присяжних, зміцнення незалежності судів, перетворення ФСБ з "другого уряду" на орган, зосереджений на боротьбі з тероризмом та шпигунством, розукрупнення та диверсифікація спецслужб загалом, кардинальна зміна ролі прокуратури та багато іншого. Але всі ці пропозиції будуть марні, якщо не відбудеться головна революція - в головах, якщо у людей не виникне розуміння суті концепції правових законів.
Будь-яку структуру можна вкоротити, будь-який механізм можна перекрутити, будь-яку гарантію можна обійти, якщо немає консенсусу з питання про головний принцип - про той критерій, за допомогою якого оцінюють успіх або невдачу реформ. І цей критерій один - свобода. Саме пріоритет свободи відкидає неправовий закон та приймає правовий, відкидає небезпечну для суспільства диктатуру закону, що є фіговим листком нового самодержавства, і робить державу правовою.