Усі пам'ятають канонічну метафору зі зламаними стрілами, що кочує з одного епосу в інший. Мудрий вождь (або цар) спочатку демонстративно легко ламає стріли по одній, а потім безсило опускає руки, намагаючись зламати зібраний із таких самих стріл пучок. Затасканість цього образу не скасовує тієї простої істини, що єдність протесту, в чому б він не полягав, є ключовою умовою його ефективності. З цим мало хто буде сперечатися, але, що таке єдність, кожен, як правило, розуміє по-своєму. Буває єдність багатоголосна, а буває така, коли всі мають співати одним голосом.
Саме об це спіткнулася сьогодні демократична опозиція в Росії.
На словах лідери всіх скільки-небудь значущих протестних рухів виступають за об'єднання. Дивно було б почути від них заяви про те, що вони проти широкого фронту боротьби з диктатурою. Але багато хто з тих, хто на словах виступає за єдність, на практиці керуються іншим принципом, який був сформульований за схожих історичних обставин ще Леніним: "перш ніж об'єднатися, ми повинні спочатку рішуче і виразно розмежуватися". Небезпека цього гасла полягає в тому, що в процесі роботи кінцева мета - об'єднання - відходить на другий план, натомість розмежування йде по повній програмі. Саме це ми і спостерігаємо сьогодні в Росії.
Озираючись назад, ми бачимо, що шляхи до успіху протестного руху досить різноманітні. Серед інших класифікацій можна виділити два типи успішних революцій. Одні здійснювалися згуртованими групами однодумців, не тільки об'єднаних схожістю політичних поглядів, а й зібраних в організацію напіввійськового типу, яка після перемоги ставала основою нової державності. Інші успішні революції здійснювалися широкими коаліціями найрізноманітніших політичних сил, з'єднаних слабким організаційним зв'язком, що рідко переживав саму революцію.
Придивившись до цього досвіду уважніше, ми не зможемо не помітити, що дуже часто тактичні революційні завдання (захоплення й утримання влади) більш ефективно розв'язувалися саме напіввійськовими, змовницькими організаціями, які за своєю структурою більше нагадували релігійні секти, аніж політичні партії в строгому розумінні слова. Натомість стратегічні завдання, які, власне, ставили перед собою революції, особливо завдання демократичного характеру, розв'язували краще саме там, де на чолі революції стояла коаліція різнорідних сил, які об'єдналися на певний час і з певної нагоди.
Здавалося б, знаючи про це, усі відповідальні політичні сили повинні прагнути до створення широких коаліцій. На практиці, однак, цього не відбувається. Коаліції не створюються, а якщо й створюються, то майже одразу розпадаються. На жаль, для цього є вагомі об'єктивні причини. Історичний досвід показує, що чим агресивніша диктатура, чим нещадніший режим, тим менше шансів у коаліції скластися і перемогти. Це відбувається зі зрозумілих причин: сам режим прекрасно знає, що єдність опозиційних сил є для нього головною загрозою, і робить усе від нього залежне, щоб такої єдності не виникло, зокрема підтримуючи в опозиційному середовищі розкольницькі настрої. Обираючи між "непримиренною" і "найнепримиреннішою" опозицією, режим, як не дивно, вважає за краще мати головним опонентом саме другу - навіть ризикуючи виростити в такий спосіб свого могильника, як це вже трапилося одного разу в російській історії на початку XX століття.
Не можна забувати про те, що в Росії існує не тільки традиція самодержавства, а й традиція більшовизму - сектантства і розкольництва в революційному русі. Обидві традиції найтіснішим чином пов'язані між собою. У вітчизняній історії більшовизм зіграв не менш сумну роль, ніж самодержавство, яке він спочатку знищив, а потім відродив у ще більш витонченій формі. Для переважної більшості наших сучасників більшовизм і комунізм - одне й те саме. Але це далеко не так, оскільки можна не бути комуністом і навіть бути антикомуністом, але при цьому залишатися більшовиком. Ба більше, якщо комунізм для Росії - явище значною мірою випадкове, то більшовизм виростає із самих основ російської культури.
Більшовизм - рух, що виріс із російського народництва, далекий не тільки від ліберальних ідеалів. Для більшовизму, як і для самодержавства, "соціальним деміургом" є держава, а не суспільство. Але якщо самодержавство за допомогою держави прагне законсервувати суспільство, то більшовизм за допомогою держави прагне вивернути його навиворіт. Більшовикам ніколи не були потрібні союзники у владі, їм потрібна була тільки сама влада. Більшовизм дуже живучий і здатний набувати найнеочікуваніших форм. Це не тільки ленінізм і сталінізм, а й, наприклад, єльцинізм у своїй крайній формі. На жаль, багато реформ 1990-х років проводили тими самими більшовицькими, "кавалерійськими" методами, що й радянські реформи, хоча це і не було так очевидно. І сьогодні в російському протестному русі спостерігається підйом необільшовицьких настроїв. Ця філософія та ідеологія стають дедалі привабливішими в міру посилення режиму.
Сила необільшовизму в тому, що він націлений на створення в буквальному сенсі слова армії однодумців, яка готова злагоджено й організовано діяти за командою з єдиного центру. Ленін називав це партією нового типу. Така армія набагато ефективніше вирішує політичні завдання в умовах громадянської війни, яку режим веде з власним народом, ніж аморфна і важко-керована коаліція. Але є і зворотний бік медалі. Війна створює благодатний ґрунт, на якому необільшовизм розквітає пишним цвітом насильства. Це його стихія, тому він, свідомо чи підсвідомо, завжди налаштований на війну. На громадянську війну, оголошену народові диктатурою, необільшовизм відповідає власною громадянською війною. Він гасить пожежу зустрічним вогнем.
Більшовицька традиція в російському протестному русі передбачає, що єдність протесту має бути монопартійною. Це означає, що ядро протестного руху має бути ідеологічно й організаційно однорідним, керованим з одного центру вождем або групою вождів. У цього ядра може бути периферія, що складається з "попутників", але союзи з ними мають тимчасовий і кон'юнктурний характер. Зрада союзників для необільшовизму - політична та етична норма. Хороший союзник має повністю організаційно і політично розчинитися в партії. Партія ж не повинна представляти інтереси суспільства, а бути "приводним ременем" між вождями і революційним класом.
Природно, що коли йдеться про збройне повстання і війну, така форма організації протестного руху оптимальна. Проблема в тому, що війна таким чином стає для необільшовиків самоціллю. В умовах відносно мирного розвитку ситуації в них немає жодних шансів прийти до влади. Вони взагалі не можуть прийти до влади, а можуть лише її "підібрати", коли загальна розруха призводить до паралічу всіх державних інститутів. Тому головними гаслами необільшовизму завжди були й залишаються дві максими: "чим гірше, тим краще" і "хто не з нами, той проти нас".
Парадоксальним чином необільшовизм як радикальна течія в протестному русі сприяє тимчасовій стабілізації та зміцненню режиму. Він унеможливлює будь-який інший формат змін окрім насильницького перевороту, здійсненого в момент остаточного колапсу режиму, що настає за умов цілковитої розрухи внаслідок війни, масштабної екологічної катастрофи та інших аналогічних причин. Необільшовизм, який розраховує стати головним бенефіціаром цієї розрухи, перешкоджає об'єднанню протесту та унеможливлює будь-яку можливість здійснити транзит влади раніше цього моменту і в менш насильницьких формах. Він подовжує режиму життя, розраховуючи згодом стати його могильником. За це режим його і цінує.
У більшості випадків необільшовизм виявляється тупиковим напрямком у протестному русі, оскільки умови, необхідні для його перемоги, просто не встигають скластися. Але в тих рідкісних випадках, коли війна чи інша аналогічна за масштабом подія зносить режим і в необільшовицької секти з'являється шанс на успішний переворот, його наслідком завжди стає громадянська війна і нова диктатура, іноді набагато жорстокіша, ніж та, яку він усунув. Це випливає із самої природи необільшовизму та необхідності захопити й утримувати владу силами кількох відсотків населення. Чи та це революція, якої чекає Росія, і чи та це перемога над режимом, яка варта жертв?
Альтернативою необільшовизму може бути протестна коаліція, багатопартійний, багатоликий протест - зібрання різноголосих політичних груп. Звісно, коаліція не найкраща форма організації на війні. Але головний принцип коаліції звучить так: краще раніше, ніж гірше. Об'єднання опозиції створить умови для зміни режиму раніше того моменту, коли настане його природний колапс. Ціна падіння режиму вимірюється кількістю життів, якими буде оплачена перемога. Нам зовсім не байдуже, скільки їх буде в кінцевому рахунку.
Коаліція - це завжди компроміс. У коаліції об'єднуються сили радикальні, менш радикальні і навіть схильні співпрацювати з режимом. Необільшовизм завжди виключно радикальний. Він теж іде на компроміси, але тільки тактичні, мета яких полягає в тому, щоб досягти результату і потім розправитися з "попутником". Саме тому всі історичні союзи більшовиків погано закінчувалися для їхніх тимчасових союзників. Головне гасло коаліції протилежне необільшовицькому: всі, хто не проти нас, ті з нами. Хотілося б, щоб результатом революції стала не післяреволюційна розруха, а післяреволюційна демократична і правова держава.
Той, хто на етапі підготовки революції готовий до компромісів, і після революції буде до них готовий. А той, хто заперечує компроміс на стадії революції, тим паче заперечуватиме його після революції і стане революційним диктатором. Зрештою, кожен революційний диктатор з часом перетворюється просто на диктатора, якого треба скидати за допомогою нової революції. Це замкнене коло, яким Росія ходить уже понад сто років. І якщо найрадикальніші революціонери не готові об'єднуватися з аж ніяк не радикальними і навіть не революціонерами, то це означає лише, що вони продовжують здобрювати ґрунт для вічного Путіна.
Звичайно, компроміси теж бувають різні. Потрібна розумна середина між монопартійністю, що веде в необільшовизм, і багатопартійністю, що веде в балаканину і нездатність до дії. На певних етапах революції вона не може обійтися без військових вождів. Але поруч із цими вождями завжди має існувати орган, що легітимізує революційну владу вождів, не дозволяє їм стати над революцією і над суспільством.
Створення революційної коаліції, попри її непопулярність серед протестних мас, є найважливішою справою опозиції. Коаліція, насправді, наближає революцію, бо формує протестну більшість і, що найголовніше, гарантує, що революція не закінчиться новою диктатурою. Заради створення коаліції можливі і необхідні компроміси. У будь-якої успішної революції, крім радикального ядра, обов'язково має бути дуже широка і менш радикальна периферія. Вона і забезпечує зв'язок революції з народом. Інакше успіху домогтися неможливо.