А навіщо, власне, якщо вдуматися, потрібна демократія, тобто система влади, що ґрунтується на регулярних загальних виборах і поділі гілок влади? Навіщо це потрібно взагалі і Росії зокрема?
Відповідь зовсім не очевидна. Або, скажімо так, очевидна не для всіх. У російському ліберально налаштованому опозиційному середовищі побутує думка: мовляв, усі і так прекрасно розуміють, що демократія - це добре, а хто не розуміє - той прикидається. Але це глибока помилка.
Адже навіть у найліберальнішому середовищі зустрічаються затяті антидемократи, переконані, що демократія - це доля обраних. А вже в неліберальному середовищі противники демократії в Росії взагалі переважають, просто не всі з них висловлюються на цю тему виразно, вважаючи за краще відмовчуватися. Тому питання, чи повинна Росія бути по-справжньому демократичною державою, досі залишається відкритим.
Найпростіше було б списати "демоскептицизм" на відсталість або малокультурність, але все набагато складніше.
По-перше, серед противників демократії чимало високоосвічених інтелектуалів, а не тільки обдурені режимом міщани.
По-друге, є багато реальних проблем у функціонуванні сучасної демократії, які сьогодні дискредитують її в очах людей із найрізноманітнішими політичними поглядами.
По-третє (і це, мабуть, найголовніше), у Росії демократичний досвід мізерний, тоді як протилежний йому досвід авторитарного правління великий і за інерцією вселяє багатьом набагато більше довіри.
При цьому треба мати на увазі, що Росія - це "атипова диктатура". Російський авторитаризм по-своєму унікальний і не раз демонстрував свою здатність до модернізації. В міру еволюції російська політична система сформувала власну оригінальну відповідь на виклики історії, яку можна умовно назвати перманентною опричниною. Ця система не така примітивна, як багатьом здається.
Суть опричнини - у поділі влади на зовнішню і внутрішню державу, де внутрішня держава контролює зовнішню і є прихованою політичною силою.
Винайдена ще Іваном Грозним, опричнина зазнала безліч видозмін. Внутрішня держава називалася в різні часи по-різному (двір, компартія, кооператив "Озеро"), але суть залишалася незмінною: на регулярну державу поверх усіх її законів та інститутів накладали сітку неформальної влади, не прописаної жодними законами, - влади наглядачів, які стоять над законом і живуть за рахунок привілеїв. Це специфічне російське "вічне Середньовіччя" - мінливе, таке, що постійно пристосовується до нових умов, але так нікуди до кінця і не зникає.
В історичну пам'ять народу вшито уявлення про магічну силу цього "Середньовіччя", і люди пам'ятають, що спроби відійти від звичної парадигми закінчувалися якимось там "смутним часом".
Тут не треба ніякої пропаганди, це перша робоча асоціація російської масової політичної свідомості. Тому феномен повторного захоплення сталінізмом, про який сьогодні багато сперечаються, не можна сприймати спрощено, лише як наслідок одурманення людей телевізором. Він має доволі глибоке коріння, не кажучи вже про те, що у значної частини суспільства симпатії до Сталіна і його методів управління країною зберігалися навіть за часів самого "розгулу демократії". Звичайно, ця частина суспільства аж ніяк не завжди поводилася так само агресивно і безсоромно, як сьогодні, але своїм принципам вона не зраджувала ні на йоту.
В основі таких стійких симпатій - віра в ефективність сталінських методів управління, особливо якщо необхідно швидко мобілізувати обмежені ресурси для досягнення конкретного результату.
Вагома частина суспільства в Росії і сьогодні переконана в наявності у сталінізму модернізаційного потенціалу - і це реальність, з якою доводиться рахуватися. Розмови про Сталіна і навіть Івана Грозного як про ефективних менеджерів велися в Росії задовго до появи Путіна, просто їм не надавали значення, відмахувалися як від дурниць. Виявляється, даремно. Потрібні не емоції, а аргументи. Поки що перших більше, ніж других.
Заперечення по суті, які ліберальна частина суспільства висуває проти сталінізму, а отже, на користь демократії, зводяться в основному до двох позицій: етичної та економічної. Етична позиція нагадує про "ціну питання" - мільйони життів, якими була оплачена сталінська "перемога". Економічна позиція констатує: вже через півстоліття країна розпалася на частини, не в останню чергу тому, що явно відстала у своєму економічному розвитку від демократичних країн.
Аргументи етичного порядку сталіністи зазвичай парирують тим, що демократія теж аж ніяк не завжди з'являлася на світ у білому одязі: мовляв, і демократичні революції нерідко супроводжувалися масовими жертвами. На аргументи економічного порядку сталіністи відповідають, що фатальне відставання сталося потім, уже в післясталінську епоху.
Комусь може здатися, що вони мають рацію і модернізаційний потенціал тоталітарного суспільства по-справжньому безмежний. Але це враження швидко зникне, якщо взяти до уваги тривалі історичні цикли.
Дійсно, і Петро I, і Сталін досягли деяких економічних висот, загнуздавши країну. Але вже під кінець їхнього життя, через одне-два покоління після початку реформ (тобто через двадцять-сорок років), починалася непереборна стагнація, коріння якої сягало саме в "епоху великих перемог". Зрештою ці "перемоги" - як наслідок революції - і виявлялися причиною системного відставання. Через авторитарну природу модернізацій, Росія розвивалася від революції до революції, за алгоритмом "крок вперед і два кроки назад". І з століттями маятник потрясінь розгойдувався тільки сильніше. Порівнювати треба не авторитарну модернізацію з архаїкою, як це в нас зазвичай роблять, а ефективність авторитарної та неавторитарної модернізацій на тривалих відрізках часу.
Там, де панувала демократія, розвиток йшов більш рівномірно, з меншими коливаннями історичного маятника, що на великих відрізках часу давало суспільству величезну фору. Терпіння людей не виснажувалося під гнітом автократії, не вихлюпувалося в криваву громадянську війну, не перетворювалося на виснажуючу апатію під беззмінним правлінням геронтократичних лідерів, а просто одні політики мирно мінялися на інших, один політичний курс змінював інший, і суспільство галсами йшло проти вітру різних життєвих негараздів.
У підсумку за всіх жертв, покладених на вівтар авторитарної модернізації, Росія щоразу, знову і знову опинялася в положенні наздоганяючої. У цьому становищі вона перебуває і зараз. Стратегічно, якщо дивитися не собі під ноги, а вдалину, на довгу історичну перспективу, для Росії альтернативи демократії не існує. Інакше рано чи пізно черговий розмах революційного маятника просто знищить Росію як державу. Амплітуду цього маятника можна погасити тільки за допомогою демократії. Але ось питання: яка саме демократія потрібна нашій країні і як її вибудувати з мінімальними витратами?
Завдання доведеться вирішувати одразу на двох рівнях. По-перше, Росії необхідно вибудувати демократичний фундамент - зробити те, що вже давно зроблено в західній частині Європи. Але не тільки надолужити згаяне, а й врахувати ті нові виклики, відповіді на які шукають сучасні західні демократії, що відчувають сьогодні серйозні труднощі. Не можна спочатку створити демократію зразка XIX століття (а саме це всі й намагаються робити) і тут же почати її перекроювати.
Демократична класика нормально вже не працює ніде: її час минув. В інформаційному суспільстві механізми політичної мобілізації, винайдені в середині XIX століття, безглузді й марні. Ми щодня бачимо, як стагнує партійна система, не здатна більше виконувати свої функції. У Росії доведеться одразу будувати демократію XXI століття, перестрибуючи два щаблі за один раз і доводячи правоту євангельської заповіді про останніх, які можуть стати першими.
Що означає "створення фундаменту демократії" в Росії? У світі є сотні визначень демократії і десятки різних її теорій. Не буду намагатися сформулювати принципово новий погляд на предмет або повторювати якісь банальності. Так чи інакше, демократичним буде визнано той лад, де в ухваленні політичних рішень останнє слово належить суспільству, включно з усіма його меншинами. Не частині суспільства, яка має право голосу за якимось цензом (матеріальним, освітнім, етнічним тощо), а всьому дорослому і дієздатному населенню країни.
У цьому відношенні демократизм країн, де є занадто багато "негромадян", завжди залишатиметься для мене під питанням, незважаючи на всі історичні передумови такого стану речей.
Відразу обмовлюся, що йдеться не про відтворення, а про створення такого ладу вперше в історії Росії - тут, у нас право вирішального голосу суспільству фактично не належало ніколи. Ні в найбільш "вегетаріанські" давні часи (включно з коротким періодом між Лютневою і Більшовицькою революціями: не плутатимемо анархію з демократією як організованим процесом), ні в такі суперечливі роки недавньої історії, як дев'яності.
Відсутність яскраво виражених політичних репресій є необхідною, але аж ніяк не достатньою ознакою демократії.
Російська політична система була наприкінці 1993го року (після збройного зіткнення з прихильниками Верховної Ради) абсолютно усвідомлено сконструйована таким чином, щоб вивести постать президента за рамки проголошеного, але так і не реалізованого в житті розподілу влади. У цьому плані Конституція посткомуністичної Росії не пішла далеко від конституційних законів самодержавної імперії. Усе це зрештою і призвело до тотальної деградації державності в Росії: до зосередження влади в руках президента і його оточення, а згодом - до відновлення неототалітарного режиму.
Отже, основоположне питання при створенні в Росії демократії: як заштовхнути верховну владу в систему поділу влад, включити її в загальний баланс стримувань і противаг, поставити deep state під контроль суспільства, а то й зовсім ліквідувати його сакральне значення? Це суто інституційне завдання, яке може і має бути вирішене конституційно-правовими методами в рамках загальної політичної реформи.
Можливо, на цьому етапі найкращий спосіб її вирішення - перехід до парламентської демократії. Так чи інакше, в Росії не повинно залишатися політичної інституції (хоч би як вона називалася), яка підноситься над усіма іншими гілками влади і має повноваження, не врівноважені симетричними повноваженнями інших гілок. Тільки в цьому разі "золота акція" демократії залишиться в суспільства, а не буде експропрійована угрупованням, близьким до верховного правителя.
Але навіть якщо реалізувати настільки глибоку інституційну реформу на практиці, чи зробить це Росію успішною і демократичною державою?
Відповідь не виглядає простою: демократичною - так, успішною - ні. Причина такої неоднозначності - у тих системних викликах і збоях, з якими демократія стикається сьогодні повсюдно. Не тільки в Росії, а й в усьому світі, зокрема на Заході - у своїй альма-матер. Просіли насамперед електоральні механізми, в основі яких робота "партійних машин". В умовах розвиненого інформаційного суспільства партії перестали бути єдиними і навіть головними інструментами політичної мобілізації.
У наші дні такими інструментами стали компактні та мобільні групи активістів, які не мають широкого представництва в масах, але здатні за достатнього ресурсного забезпечення дуже швидко встановити з ними контакт через сучасні медіа та спрямувати рух мас у бажаному для себе напрямку.
При цьому можливі джерела ресурсного забезпечення в сучасному світі вельми диверсифіковані й важко піддаються публічному контролю навіть у суспільствах зі стійкими демократичними традиціями та стабільними державними інститутами.
Значення цих змін у функціонуванні демократії неоднозначне. З одного боку, вони роблять політичну систему більш динамічною, адаптивною і, звичайно, відкритою. З іншого - відкривають найширші можливості для маніпуляції суспільною свідомістю, провокують нездоровий популізм і тим убивають саму суть електорального процесу. Поки не дуже зрозуміло, як навчити демократію працювати в принципово нових умовах. Одне зрозуміло абсолютно: якщо вибудувати в Росії лише "демократію вчорашнього дня", то, всупереч усім зусиллям і понесеним жертвам, вона не запрацює, і весь проект виявиться провальним, ще не розпочавшись. А сама ідея демократії дискредитується ще більше.
Виходить, у Росії немає іншого вибору, окрім як спробувати стати не просто демократичним, а найпередовішим демократичним суспільством, під час творення якого задіяні новітні політичні технології. Труднощі в тому, що підгледіти, як це робиться в інших, теж особливо ніде. Ми приречені знову стати країною соціальної та політичної творчості. Вкотре! І відбувається це не з нашої власної волі. Просто в інших є можливість потягнути час, поексплуатувати наявний політичний капітал, а в Росії такої можливості немає: нам і так, і так треба будувати демократичну систему майже з нуля, а значить, абсолютно по-новому, на свій страх і ризик, покладаючись більше на свою інтуїцію, ніж на чужий досвід. Цю проблему недооцінюють деякі російські ліберали-західники, які занадто догматично ставляться до підходів, напрацьованих у Європі.
Крім "обов'язкової програми" демократії, що зводиться насамперед до грамотного виконання "інституціональних реформ", покликаних зруйнувати російське самодержавство системою поділу влади, на Росію чекає велика демократична "довільна програма", від якості виконання якої значною мірою і залежить загальний успіх. І ця програма не буде простою. Ступінь складності демократичної системи має бути адекватним ступеню складності сучасного суспільства.
Дозволю собі аналогію. І в дрібному торговому підприємстві, і в гігантському міжнародному концерні діє один і той самий принцип - акціонери (учасники) ухвалюють головні рішення більшістю голосів. Але механізм реалізації права більшості у цих фірм різний. Гігантський багатопрофільний концерн не може управлятися так само, як маленька крамниця. У ньому закладено безліч спеціальних механізмів, що запобігають можливості вчинення більшістю помилок (на ділі доволі частих), механізми, що гарантують права меншості, але заважають їй гальмувати роботу підприємства і зловживати своїми правами.
Так само і в державі: демократія - це дуже складна система (можливо, складніша, ніж авторитарна влада), до того ж це завжди "індпошив" під конкретну країну та історичний момент.
Зробити таку роботу для величезної, територіально, культурно, природно-кліматично різноманітної Росії непросто. Звідси й думка, що треба експериментувати з парламентськими формами, допускати асиметрію і, звісно, виводити якомога більше рішень вниз, децентралізувати все, що піддається децентралізації. Треба виходити з того, що реальної, класичної партійної системи в Росії як не було, так уже ніколи й не буде. Отже, електоральний механізм ми вибудуємо навколо чогось іншого - того, що приходить нині на зміну традиційним партіям.
До всього цього треба готуватися зараз, негайно розгортаючи дискусію про політичну форму майбутньої російської демократії, не відкладаючи пошук рішень на потім, тому що "потім" часу вже не буде. І це мають бути не порожні закляття про користь демократії і не балаканина про її загальні принципи.
Це має бути розмова про деталі із залученням експертів і максимально широкого кола "інтересантів", адже саме в демократичних деталях ховається авторитарний диявол. Його-то ми й прогледіли в "найкращій" Конституції 1993го року. Не можна, щоб ця помилка повторилася.