Глава 12
Цивілізаційний вибір: імперія чи держава-нація?

Останні півтисячі років - ще з часів царя Івана Грозного - Росія існує як імперія, тобто країна, що складається з частин, різних за своєю культурою і соціально-політичним устроєм, об'єднаних між собою аж ніяк не бажанням жити разом, а лише збройною силою.

Усі покоління, що живуть нині, і десятки поколінь до них нічого іншого, крім імперії, не бачили і ні про яку іншу форму політичного існування не замислювалися. А якщо імперія раптом слабшала, зазвичай ставалися смута, розруха і громадянська війна, що приносили більше лиха, ніж усі вади імперії разом узяті.

Смути щоразу закінчувалися створенням нових, ще більш амбітних і войовничих імперій. На зміну Московському царству Рюриковичів прийшла імперія Романових, а її, своєю чергою, змінила імперія більшовиків. Між ними пролягли дві страшні громадянські війни. Люди в Росії звикли до імперії, вони довіряють їй, вони вбачають у ній порятунок від розрухи і безладу суспільного життя.

А ще вони не вірять у себе, у свою здатність жити без "царя" (неважливо, як його звати - імператор, генсек чи президент) з його залізною рукою, з його поліцейськими, з його армією, з його чиновниками. Вони не вірять обіцянкам тих, хто закликає їх до свободи і демократії, бо пам'ятають на генетичному рівні: альтернатива імперії - це смута, розруха і хаос.

Але поки Росія будувала і ламала імперії, знову будувала ще могутніші імперії і знову їх ламала, світ навколо неї сильно змінився. Імперії як форма організації народів стали відходити в минуле, а їм на зміну прийшли держави-нації, простіше - національні держави, тобто країни, де панує спільна культура (мова, література і побутові звички) та бажання людей жити за одними законами й на одній території (про не цілком успішні ідеї останніх років на кшталт мультикультуралізму - пізніше).

Неочікувано Росія залишилася чи не єдиною імперією на планеті, таким собі "останнім із Могікан" Середньовіччя.

Росія сьогодні оточена народами, які організовують своє життя на зовсім інших принципах, ніж імперія, але не тільки не гинуть, а процвітають. Хоча й у цих національних держав вистачає своїх проблем, розрив між ними та "останньою імперією" в економічному і технологічному розвитку, у рівнях освіти та охорони здоров'я, просто в тривалості та якості життя людей зростає гігантськими темпами. З кожним днем ця прірва збільшується, і недалекий той день, коли розрив стане катастрофічним, нездоланним для одного або навіть двох поколінь.

Ті, кому довелося народитися і жити на нинішньому "краю російської цивілізації" і на кому лежить відповідальність за її майбутнє, мають у найближчі роки зробити епохальний вибір між імперією та національною державою. Їм належить відповісти на запитання: хочуть вони дотримуватися традиції і тому намагатимуться за будь-яку ціну відбудовувати свою вмираючу імперію чи вони готові відмовитися від традиції, викинути імперію на те саме "звалище історії" і спробувати побудувати на її місці власну національну державу?

Це воістину "гамлетівське питання", адже йдеться про вибір між нехай і недосконалим, приреченим на смерть, але до найменшої деталі відомим старим світом і привабливою, багатообіцяючою і водночас лякаючою невідомістю. Проблема нинішніх поколінь Росії не в тому, що їм не подобається такий вибір (це природно: робити вибір на користь загибелі або змін нікому не подобається), а в тому, що вони не мають змоги його відтермінувати та перекласти відповідальність за долю нашої, російської цивілізації на плечі дітей та онуків.

Росія перебуває на цивілізаційному перехресті. Вибір між імперією і національною державою - це фундаментальний, цивілізаційний вибір, який передбачає відповіді на десятки інших, теж непростих, але менш глобальних питань, які постали перед російським суспільством на вході в XXI століття. Якщо цей вибір не зробити зараз або зробити неправильно, то дітям і онукам вже не буде з чого обирати.

Мій вибір для Росії - вибір на користь національної держави, на користь майбутнього, а не минулого.

Росія моєї мрії - це згуртоване внутрішньою цивілізаційною єдністю об'єднання людей (різних за етнічним походженням), для яких спільне важливіше за відмінності, а не імперія, скута ззовні сталевим військово-бюрократичним обручем, як стара тріснути бочка. Не виключаю, що Росія наших дітей ще зможе зі скрипом проіснувати в імперській оболонці. Але якщо ми хочемо побачити Росію онуків, то нам необхідно інше - держава, в основі якої реальне, а не намальоване бажання людей жити разом всередині спільного для них мовного, культурного, правового і політичного простору.

Я відкидаю ностальгію за імперією, відкриту або замасковану під псевдодемократичний і псевдоліберальний антураж. Створення російської держави-нації - найбільше історичне завдання, яке російський та інші народи Росії наполегливо, але непослідовно розв'язували вже не одне століття і яке необхідно остаточно розв'язати зусиллями поколінь, що живуть нині. Ми поставлені в такі історичні рамки, коли відкладати це рішення на потім більше не вийде - зараз або ніколи. Або ми, або ніхто.

Росії потрібно щось більше, ніж імперія, що утримує населення в покорі за рахунок зовнішньої щодо суспільства сили - армії, поліції та бюрократії, за допомогою яких на її території створюється видимість порядку.

Чим сильніша імперія, тим вона універсальніша, тим однорідніший її політичний простір. Чим слабша - тим більше винятків із загальних правил: одні закони для Москви, інші - для Чечні, треті - для Криму і так далі. Єдність імперії ілюзорна і лише символічно втілена у фігурі її верховного правителя, яка неминуче набуває сакрального значення: "є Путін - є Росія", і навпаки.

На зміну символічній єдності "політичної народності", представленої "за дорученням" незмінюваним "національним лідером", має прийти реальна єдність нації, яка не потребує "царя-головжандарма" для безроздільного контролю над "підданими". Єдність політичної (громадянської) нації забезпечується не зовні, а зсередини, не за допомогою армії чиновників, жандармів і просто армії, а за рахунок прямих політичних зв'язків, які виникають у вільному від диктату суспільстві.

Єдність політичної нації, на відміну від єдності "політичної народності", первинна: вона не створюється державою, а створює державу, конституює її. Саме тому держава, створена нацією (на відміну від держави, яка контролює народ), стає реально конституційною. Щоб така держава виникла, потрібен консенсус (згода) більшості в питанні про базові цінності та принципи суспільного устрою. Людина, яка погодилася прийняти як свої власні переконання основні засади конституції і готова захищати їх за потреби зі зброєю в руках, стає громадянином, а народ, що складається з громадян, стає нацією.

Народи Росії перебувають на шляху формування російської нації, але ще не стали нею. СРСР намагався створити новий суб'єкт історії - радянський народ. Однак, оскільки цей проєкт був частиною тоталітарного комуністичного проєкту, який заперечував ті базові конституційні норми, навколо яких тільки й може сформуватися нація, він виявився провальним. Люди просто відмовилися вважати принципи комуністичного тоталітаризму своїми.

Сьогодні це завдання належить вирішувати наново, але вже в рамках конституційного поля, а не за допомогою терору.

Держава-нація може виникнути тільки внаслідок вільного самовизначення народів Росії. Людям треба дати не бутафорську, як у 1993му році, і не знущальну, як у наступні роки, а реальну можливість ухвалити усвідомлене і засноване на всебічній поінформованості рішення - чи готові вони жити в єдиній державі за правилами, встановленими спільною конституцією, чи вони захочуть далі робити історію самостійно, беручи на себе всі пов'язані з цим вигоди й тяготи. Це серйозне випробування і великий політичний стрес, але через нього треба пройти: міцний будинок не можна побудувати без фундаменту.

Таким чином, створення національної держави в Росії вимагає послідовно зробити три історично важливих кроки.

Крок перший: рішуча відмова від імперської парадигми і створення умов для вільного вибору народів Росії.

Крок другий: власне акт заснування нової Росії - ухвалення того рішення, яке сто років тому не змогли ухвалити розігнані більшовиками Установчі збори. Можливо, для цього доведеться скликати нові Установчі збори, задіявши "сплячу норму" чинної Конституції.

Крок третій: проведення радикальної конституційної та судової реформи з метою створення політичної та правової інфраструктури для російської (або руської) національної держави.

Держава-нація - це держава всіх народів Росії, які висловлять бажання і волю стати її співзасновниками. Вона не має нічого спільного з державою, що надає привілеї за кров'ю або за віросповіданням. Але вона не може ігнорувати той простий факт, що політичний простір, на якому вона виникла, було сформовано за діяльної участі російського народу і на базі його культури.

Сором'язливе замовчування цієї "історичної обставини" так само хибне і неприйнятне, як і спроби отримати з неї якийсь політичний прибуток і отримати неправові привілеї для "титульної нації".

Майже півстоліття проблеми подібного роду в Європі вирішували під гаслом мультикультуралізму. Ця практика відіграла велику роль у справі боротьби з ксенофобією і загального пом'якшення звичаїв. Але, як показують події останніх років (особливо імміграційна криза), політика мультикультуралізму не панацея. Бо вона часто ігнорує ту об'єктивну обставину, що сучасні суспільства розвиваються не в культурному вакуумі, а в рамках певних культурних традицій, що виникли історично. Ці традиції, що цементують всі інші культурні елементи, заслуговують на шанобливе до себе ставлення. Тому для Росії важливо додати у філософію мультикультуралізму принцип культурної інтеграції, що дає змогу гармонізувати стосунки етносів і конфесій на базі їхньої гнучкої включеності в загальний простір російської культури.

Вільне володіння російською мовою і знання основ російської історії та культури, як і володіння мінімумом економічних, політичних та правових знань, готовність на практиці слідувати чинним у російському суспільстві правовим нормам і традиціям, мають залишатися обов'язковими умовами отримання російського громадянства.

Такі вимоги анітрохи не обмежують гідність та інтереси інших народів Росії, кожному з яких буде надано гарантії та умови для вільного розвитку мови їхніх предків, етнічної культури та самоврядування на місцевому рівні.

Школа, та й уся освітня система, зобов'язана як одну зі своїх найважливіших функцій мати виховання громадянина. Саме громадянина, а не слухняного підданого чергового "самодержця".

Національна держава рівною мірою віддалена як від імперії з її відданістю верховному правителю, забезпеченою батогом і пряником, так і від "козацької вольниці", так званої неспроможної держави, де кожен сам собі закон. Вона насамперед забезпечує порядок і гарантії безпеки особистості на вищому рівні, ніж це робить імперія, де за фасадом законності ховається свавілля, часто мотивоване корупцією.

У справжній національній державі громадянин з гордістю ідентифікує себе спочатку зі своєю країною, а вже потім - зі своїм етносом, родом, регіоном, професією.

Я провів місяць в одній камері з полковником Квачковим - професійним військовим розвідником, ветераном війни в Афганістані, який прославився на всю країну після спроб замаху на Анатолія Чубайса, які йому приписували, і навіть військового перевороту.

Ми - люди різних світів і різних поглядів, жорсткі опоненти, щоб не сказати більше, але, коли ми обговорювали питання, чому наша влада і суспільство так бояться своїх спецпризначенців, а американці - ні, він вимовив слова, які я пам'ятаю й через півтора десятиліття: "Американський спецпризначенець розглядає себе передусім як громадянина США, а лише потім як спецпризначенця. І це природно: якщо з ним щось трапиться, він отримає захист саме як американський громадянин. А російський упевнений у протилежному: трапиться щось - і від держави допомоги не дочекаєшся, у кращому разі допоможуть друзі та товариші по службі. Тому наш офіцер спочатку спецпризначенець і лише потім громадянин, а американець - навпаки".

Росію моєї мрії перезаснують громадяни, які бажають самі, разом організовувати своє життя. Люди, для яких національні інтереси важливіші за їхні станові, корпоративні або родоплемінні. Люди, яким разом зручніше, ніж нарізно.