Протест - явище тонке і складне.
З одного боку, його не можна ні створити, ні штучно підштовхнути. Він виникає сам по собі і рухається за своєю власною траєкторією. Лідерам протесту потрібно стежити за цією траєкторією і намагатися не просто переміщатися по ній, а передбачати кожен наступний крок протесту, щоб завжди опинятися в потрібний час у потрібному місці.
З іншого боку, щоб бути в змозі передбачати і опинятися в потрібному місці, необхідно весь час перебувати в стані готовності, підтримувати зв'язок із масою, підживлюватися її енергією і водночас підживлювати її ідеологією. Причому в цьому стані бездіяльної готовності, можливо, доведеться перебувати довго - роки і навіть десятиліття. Це непросто і психологічно, і суто технічно.
Природним чином постає запитання: де мають перебувати лідери, доки протест не набере сили і не вийде на свою політичну орбіту? Відповісти на нього дуже непросто навіть сьогодні, а завтра буде ще складніше. Ми стали свідками того, як режим буквально за лічені роки спочатку здійснив перехід із сором'язливо авторитарного у відверто фашистський формат, а потім, не загальмувавши на цьому полустанку, провалився у відвертий нацизм. При цьому вживання таких термінів мною є вельми умовним, бо йдеться про явища суто російські, які виросли на ґрунті вітчизняної історії, тож лише ззовні співставні з тим, що нам відомо про фашизм і нацизм на прикладі Європи. Це має безліч наслідків, але один із найважливіших у практичному плані полягає в тому, що в новій ситуації поле для легальної політичної роботи буде щонайменше різко звужене, а щонайбільше - зникне зовсім.
Це дуже важливо усвідомити просто зараз і відповідним чином перебудуватися. Багато звичних сьогодні форм легальної та напівлегальної інституціоналізації протесту просто зникнуть. Допускаю, що найближчим часом зникнуть усі більш-менш комфортні медійні майданчики для відносно вільної критики влади. Інтернет стане для російських спецслужб таким самим полем боротьби, яким був короткохвильовий діапазон радіочастот у роки холодної війни. Режим глушитиме "голоси", а населення (точніше, його активна частина, що різко зменшилася) - винаходитиме все нові способи, щоб дотягнутися до правди. На опозицію може чекати доля дисидентського руху, відсунутого репресіями на саму периферію суспільного життя.
У середовищі опозиції немає єдиної точки зору, де і якими засобами треба продовжувати боротьбу за таких умов (а багато хто намагається і не зазирати в це лякаюче майбутнє). Звичайний дискурс обертається навколо двох варіантів - еміграція або підпілля. Хтось вважає, що протистояти режиму буде можливо, тільки виїхавши за межі країни. Інші, навпаки, вважають, що зв'язок із протестним рухом можна підтримувати, тільки залишаючись у Росії.
Як це часто буває, і ті й інші по-своєму мають рацію: боротися з неототалітарною диктатурою буде необхідно, використовуючи всі доступні засоби, зокрема підпілля та еміграцію. Тому, замість того щоб сперечатися, де місце для справжнього опозиціонера, варто вже сьогодні подумати, як об'єднати зусилля тих, хто працює для майбутнього Росії "зсередини" і "зовні". Найкраще місце для опозиціонера - те, де він наразі може бути найбільш корисним для справи.
Почати потрібно з усвідомлення сучасних реалій. В епоху глобального електронного контролю можливості для нелегальної роботи з підпілля виявляться суттєво звуженими не тільки порівняно з царською Росією, а й навіть порівняно з Радянським Союзом (хоча, здавалося б, вже нікуди). Для того щоб у наш час залишитися невидимим для спецслужб, опозиціонерам доведеться набути навичок кваліфікованих агентів спецслужб, що в реальному житті зробити дуже важко. Підпілля - це, за визначенням, шлях для дуже небагатьох, виняткових особистостей, від природи схильних до такої діяльності і за характером "відморожених", тобто від самого початку готових провести більшу частину життя у в'язниці або взагалі позбутися життя заради ідеї. Пропагувати "широке підпілля" - означає пропагувати утопію.
Що залишається? Насамперед гра з владою в "кішки-мишки" в легальній сфері. Навіть у найжорсткішій тоталітарній системі режим змушений залишати певні лакуни для псевдогромадської легальної активності, яку він, звісно, намагається повністю контролювати зсередини, але яка зовні має вигляд діяльності "громадських інститутів", що працюють. У радянські часи канонічним прикладом таких псевдогромадських утворень були творчі спілки (письменників, художників, кінематографістів, журналістів тощо). Пізніше, у роки перебудови, деякі з них відіграли видатну роль у прискоренні перетворювальних процесів. У великій "шаховій грі", в яку опозиції доведеться почати грати з режимом, який остаточно покінчив із горбачовсько-єльцинською спадщиною, кожну таку спілку, кожний такий "осередок", який владі доводиться створювати й зберігати для власних цілей, слід розглядати як клітинку, яку необхідно зайняти. Якщо її не займає опозиція, вона залишається за владою.
Режим теж постійно оцінює розстановку сил. Він може заборонити все, але що більше він забороняє, то важче стає керувати ситуацією. Йому треба знайти золоту середину. Тому він залишає якісь позиції відкритими, якщо вважає, що плюси переважають мінуси. Ось там, де він побачить плюсів більше, ніж мінусів, і доведеться працювати, перебігаючи з місця на місце. Тому що якісь вікна весь час будуть закриватися, але якісь будуть і відкриватися.
Робота в умовах обмеженої легальності накладатиме певні рамки. Очевидно, що треба буде наново вчитися езопової мови і ретельно добирати слова. Режим знищуватиме тих, хто намагається претендувати на владу, але в "непретендентів" залишатимуться певні можливості. Тож доведеться регулювати і свої амбіції.
Одним із найважливіших завдань опозиції стане перевербування тих, хто завербований владою. Це вже сьогодні слід мати на увазі тим, хто займає вкрай нетерпимі позиції щодо "лоялістів". Сьогодні радикальна опозиція має можливість говорити власним голосом тільки з-за кордону. При цьому всі, хто не поділяє радикальну точку зору, хто підлаштовується під режим, хто частково приймає режим, і тим паче ті, хто є частиною режиму, але не найгіршою, - всі ці люди зазнають сьогодні жорсткої критики як колабораціоністи. Але ця можливість говорити своїм голосом може дуже скоро зникнути зовсім, і тоді чутні будуть тільки голоси тих, хто залишився в сірій зоні. Якщо опозиція хоче бути почутою, вона повинна навчитися спілкуватися з цією сірою зоною.
З точки зору впливу на громадську думку жодна підпільна робота не замінить можливості легальної. Про це свідчить весь наявний досвід тривалої боротьби з тоталітарними режимами. Тому союзницькі стосунки з тими, хто коливається, - одна з найважливіших умов успіху, оскільки саме вони відкривають шлях до легальної роботи навіть у найнесприятливіших умовах. У чому можуть полягати союзницькі відносини? По-перше, у залученні на свій бік тих, кому режим поки що дозволяє писати і говорити. По-друге, у налагодженні роботи всередині тих організацій, які режим створює як симулякри громадянського суспільства, і у формуванні всередині них фракцій зі співчуваючих. По-третє, у розгортанні самостійної роботи в тих прикордонних галузях, які режиму важко знищити одразу: правозахист, соціальна допомога, благодійність, освітня діяльність, економічні ініціативи тощо.
Що ж залишиться підпіллю? Безумовно, це підготовка публічних акцій протесту - не для того, щоб "захопити владу", а скоріше для демонстрації прапора, символів, які мають підтримувати рух у тонусі. Зрозуміло, що це й підтримання в стані готовності комунікації та організаційних зв'язків, які дадуть змогу в разі зміни політичної ситуації якнайшвидше вийти з підпілля і розгорнутися в нормальну політичну організацію. Нарешті, це допомога заарештованим та їхнім родинам. При цьому треба усвідомлювати, що фінансування нелегальної роботи в сучасних умовах із будь-яких зовнішніх джерел буде практично неможливим, що загрожує миттєвим розкриттям і санкціями, тому всім місцевим активістам і організаціям, які збереглися, доведеться переходити здебільшого на самофінансування, що вже саме по собі зменшить кількість таких структур.
Проте, якщо тенденції, що намітилися в розвитку російської державності, збережуться, опозиція рано чи пізно зіткнеться з тим, що центр ваги політичної роботи доведеться перенести за кордон. До цього треба поставитися спокійно і психологічно почати готуватися. Принаймні координаційний центр опозиції, як показує досвід останніх років, зокрема білоруський, може розташовуватися тільки поза країною. Будь-яка спроба створити його всередині буде суворо присікатися режимом. Тільки за кордоном можна буде розгорнути в повному обсязі роботу незалежних опозиційних медіа, хоча поширення їхнього контенту в Росії буде окремим квестом (але щоб поширювати щось хороше, треба все одно спочатку це хороше створити). Там же доведеться зосередити освітні проєкти для підготовки кадрів майбутньої Росії. Там же можна буде організувати збір фінансових коштів і вплив на громадську думку Заходу.
Звичайно, еміграція - це завжди компроміс. Але проблема в тому, що компроміс, на який незабаром доведеться йти тим, хто спробує вижити, не виїжджаючи, буде ще більш істотним. Думаю, нам, найімовірніше, доведеться змінити звичне ставлення до політичної еміграції як до вимушеної втечі і перестати ділити опозиціонерів на "місцевих" і "немісцевих". Еміграція просто стає другим фронтом (а якщо ситуація зовсім погіршиться, то стане й першим) у боротьбі з режимом. Потрібно буде налагодити чітку взаємодію між тими, хто бореться зсередини, і тими, хто бореться зовні. Тільки у взаємодії цих двох фронтів опозиція зможе зберегтися і діяти.
Ті, хто працюватиме в еміграції, зіткнуться з додатковими складнощами. Немає сумнівів у тому, що режим буде представляти всіх політичних емігрантів шпигунами і диверсантами, які живуть на гроші іноземних спецслужб. Але це півбіди: заковика в тому, що насправді відносини політемігрантів з урядами і спецслужбами тих країн, де вони спробують створити свої центри, будуть зовсім не райдужними. Історичний досвід показує, що європейські уряди бувають не надто раді тому, що на їхній території діють борці з російським режимом, адже для них це зайве навантаження й ускладнення у відносинах із Кремлем.
Очевидно, у майбутньому відбудеться певний поділ праці. З якогось моменту вільна дискусія про модель нової Росії виявиться можливою тільки на вільній від диктатури території. А ось дистрибуція вільних ідей ззовні буде ускладнена - цим доведеться займатися тим, хто знайшов у собі мужність боротися зсередини. Треба бути готовими до того, що досить значний час протесту доведеться перебувати в інкубаторі, перш ніж він вирветься на політичний простір. Тому треба заздалегідь подбати про те, щоб робота цього інкубатора була добре налагоджена. Що більше вдасться зробити зараз, то менше доведеться робити потім.