Цей розділ був практично написаний майже за рік до того, як вибухнула найбільша за сто років геополітична катастрофа Росії - війна проти України. Як це не парадоксально, вона майже не потребує правок.
Тимчасовому уряду, якому доведеться займатися демонтажем режиму, потрібно буде вирішити безліч проблем. Але вже зараз зрозуміло, що головна з них полягатиме в тому, щоб закінчити ту війну з Україною, а фактично - із Заходом, у яку режим Путіна втягнув Росію.
Війна з Україною - лише верхівка айсберга, основою якого є глобальне протистояння із Заходом всюди, куди вистачає сил дотягнутися. Мілітаризм - суть путінського режиму. У нього немає іншого способу внутрішньо себе стабілізувати, окрім як вести постійні війни з вигаданими зовнішніми і внутрішніми ворогами. Війна - це розплата за корупцію. Банда корумпованих авантюристів, які захопили й узурпували владу в Росії на початку століття, не може її утримати без війни і веде останню у своїх вузько кланових інтересах.
Росія перебувала в стані холодної війни із Заходом починаючи з Мюнхенської промови Путіна. У лютому 2022 року ця війна перестала бути холодною. Поки що вона ведеться на території України. Але не треба себе обманювати - Україна є лише першою з намічених цілей. Ця війна, необхідна Кремлю, щоб стабілізувати й утримувати на плаву фашистський режим, є імперіалістичною, злочинною і, зрозуміло, несправедливою. Але, крім усього того горя і страждань, які вона несе українському народові, крім того горя, яке вона несе в сім'ї вбитих і поранених у непотрібній і злочинній війні російських солдатів, ця війна вичавлює з країни ресурси, необхідні для її розвитку, вона знищує майбутнє самої Росії. Війна є головною перешкодою для формування альтернативної стратегії розвитку. Не припинивши цю безглузду і виснажливу війну, неможливо переключитися на конструктивний, творчий і соціально-орієнтований порядок денний. Проблема тут у тому, що закінчити війну набагато важче, ніж почати. Тому для будь-якого тимчасового уряду в перехідний період це буде дуже серйозним викликом. Зокрема й тому, що нерозумне і сумбурне припинення війни не менш політично небезпечне, ніж її продовження.
В теорії є всього три способи закінчити війну: перемогти, капітулювати або знайти компромісне рішення. Прагнути перемоги в нинішній війні з Україною злочинно й аморально. І крім того, якщо ми розуміємо реальну природу цієї війни та її кінцеві цілі - перемогти Захід, ще й утопічно. Якщо це не вдалося режиму на піку своєї могутності, то тим більше це буде не до снаги зробити тимчасовому уряду в умовах природних для перехідного періоду економічного спаду та політичної нестабільності. Тому як реальні опції залишається розглядати тільки дві стратегії - беззастережну капітуляцію або пошук більш-менш прийнятних умов миру. Проблема тільки в тому, що після всього скоєного путінським режимом обговорювати будь-які умови буде дуже складно.
Розв'язавши війну, Путін зняв питання про "русскій мір" із практичного порядку денного. Сам "русскій мір" тепер асоціюється тільки з агресією. При цьому Москва більше не може грати роль його центру. Треба ясно і чітко усвідомлювати наслідки того, що сталося, не ховаючи голову в пісок. Путін перетворив російську культуру та російську цивілізацію зі світової на регіональну. Цей фазовий перехід, найімовірніше, є остаточним і перегляду в історії не підлягає. Окремим питанням на загальному тлі є перетворення російського православ'я на суто регіональну "місцеву" релігію без претензій на всесвітнє моратовчительство і роль "Третього Риму". І це той світ, у якому ми будемо жити незалежно від існування Путіна. Навіть якщо Путін піде, нічого з цього вже не повернеться.
Але є і ще більш серйозні наслідки. Ставши свідками путінської агресії, дуже багато країн, і серед них практично всі сусіди Росії, будуть бачити гарантії своєї безпеки в розчленуванні Росії. Загроза розпаду Росії - головний наслідок путінської війни, з яким зіткнеться тимчасовий уряд. І часу у цього тимчасового уряду буде дуже мало. Єдиний шлях зберегти Росію як єдину суверенну державу - це діяти на випередження в усіх напрямках. Насамперед - в укладенні миру з усіма залученими в конфлікт сторонами і в проведенні федералізації. Федералізація - тема окремої розмови, а ось про мир потрібно сказати тут.
У середовищі ліберальної опозиції популярний спрощений погляд на цю проблему, який полягає в тому, що треба просто скасувати все, що зробив Путін. Путін почав війну в Україні - її треба негайно припинити. Путін поставив на озброєння ракети середньої дальності з порушенням договору - отже, їх треба знищити. Путін побудував військові бази в Африці - отже, треба їх закрити і вивести всі війська. І так далі.
У початковому варіанті книги, який я писав до війни, тут розглядалися можливості рішень на прикладі проблеми Криму, але війна внесла свої корективи. Сьогодні протистояння настільки глибоко розкололо російське суспільство, пропаганда і мобілізація настільки сильно вплинули на свідомість людей, що ніяких довгих, поступових рішень неможливо собі уявити. Це дуже спрощує ситуацію в даному конкретному випадку: реальна зміна режиму в Росії можлива лише в разі військової поразки, а значить, проблема Криму, як і взагалі проблема припинення війни, неминуче буде вирішена в мирному договорі. Поки що мені важко собі уявити, щоб Україна була готова підписати такий договір без повного відновлення свого суверенітету над територіями в міжнародно визнаних кордонах 1991 року. Звісно, можливо все, але без військової поразки путінського режиму його зміна в осяжній перспективі не відбудеться.
Військова поразка означає закінчення війни і те чи інше вирішення проблеми анексованих територій. При всьому цьому сам мирний договір не означатиме приведення ситуації до довоєнної. Розкол між нашими народами, між Росією і Європою величезний, і залікувати його за короткий час не зможе жоден уряд. І тим паче уряд перехідний, який не має достатньої легітимності та достатнього запасу часу і довіри. Неминуча економіко-політична криза, як наслідок військової поразки і драматичного розвалу економіки, змусить перехідний уряд або вирішувати поточні завдання, використовуючи всі наявні ресурси, або впасти, поступившись місцем націонал-радикалам та іншим популістам. Одночасно уряд України буде змушений з тією ж наполегливістю вимагати ресурси на відновлення своєї країни, і простої відповіді, як вчинити, тут не буде. Сьогодні можна сказати з упевненістю, що заблоковані ресурси - близько 300 млрд доларів, включно із зарубіжними активами путінських олігархів, найімовірніше і, на жаль, абсолютно справедливо, підуть на усунення наслідків війни. Дуже здивуюся, якщо Україна задовольниться цим. Водночас навряд чи жителі Татарстану і Далекого Сходу, Воронежа і Забайкалля дадуть мандат на своє, а не путінських олігархів, подальше зубожіння.
Хтось скаже: але ж усе це можна обговорити. Це так. Але, по-перше, на обговорення потрібен час, якого буде обмаль, а по-друге, обговорювати не означає дійти згоди. Зараз ми не можемо знати, яку позицію займе інша сторона. Після всього, що було за часів Путіна між Росією та Україною і, ширше, між Росією і Заходом, бажання шукати компромісу в іншої сторони буде небагато. Найімовірніше, Росія зіткнеться із серйозним тотальним тиском. Принаймні, досвід 1990-х говорить саме про це. Ніякого "плану Маршалла" Росії тоді ніхто не пропонував і навряд чи пропонуватиме зараз. Усе це призведе до того, що "відновлення справедливості", яке здається абсолютно логічним кроком, для одних буде благом, а для інших - потрясінням і несправедливістю.
Тут можна перейти до другого аспекту проблеми реституції - політичного. Чи стане вона популярною в самому російському суспільстві, навіть у тій частині, яка буде готова підтримувати тимчасовий уряд у його прагненні демонтувати режим Путіна? Навряд чи. Особливо якщо гуманітарні наслідки швидкої і безумовної реституції почнуть одразу проявляти себе. З великою часткою ймовірності вона призведе до різкого зростання невдоволення, чим негайно скористаються сили реакції. У підсумку тимчасовий уряд не протримається при владі й кількох місяців. Політика - це мистецтво можливого. Вийти з розв'язаної Путіним війни із Заходом у такий простий спосіб - визнавши, що ми були неправі і повернемо все назад, - найімовірніше, не вийде.
Багато прихильників простих рішень посилаються на Брестський мир, укладений більшовиками з Німеччиною, вважаючи, що після початку демонтажу режиму Росія повинна укласти схожі угоди з усіма, проти кого Путін вів війну. Але Брестський мир - поганий приклад. Більшовики діяли в стані крайнього форс-мажору, коли за будь-якого іншого рішення вони просто втратили б владу. При цьому вони були готові відмовитися від усіх угод за першої ж нагоди, що й сталося буквально за кілька місяців, коли в Німеччині сталася революція. Скориставшись плутаниною, московський уряд повернув усе віддане, зокрема розтоптав незалежність України, що було виникла на полях брестських домовленостей. Якби не революція в Німеччині, авантюра більшовиків могла б мати зовсім інші наслідки.
Очевидно, єдиним ефективним сценарієм буде рух не назад, а вперед. Безумовно, знадобиться мужність, щоб визнати помилки і назвати речі своїми іменами, зокрема злочини злочинами. Особи, винні у злочинах, мають понести за них відповідальність за повною програмою. Але вихід зі становища треба буде шукати на шляхах визнання нової реальності, що склалася на сьогоднішній день. Це непросте завдання: для кожного конкретного випадку доведеться шукати свій баланс між відновленням старої справедливості і створенням нової несправедливості, між визнанням політично необхідного і відмовою від політично неможливого.
Ймовірним компромісом на перехідний період буде саме визнання наявності проблеми і готовність до її вирішення.
Відмова від путінської спадщини, на жаль, не означає, що її можна просто ігнорувати. Війна - це нова реальність, і вихід із неї має бути організованим і продуманим. Необхідно в цій роботі дотримуватися кількох важливих принципів, а саме: