Росія пережила важке повернення в радянське минуле, уже пройшовши точку, з якої, як здавалося, шляху назад немає. Послідовний ланцюжок подій: просування Єльциним Путіна як свого наступника, поступова узурпація влади Путіним, послідовні контрреформи, повернення, по суті, до державного контролю над економікою, але в опосередкованій, "мафіозній" (тобто ще гіршій, ніж за радянських часів) формі, - все це призвело до того, що за чверть століття після горбачовської перебудови, Росія не просто повернулася до початкової точки шляху, а й за багатьма параметрами виявилася відкинутою на кілька десятиліть назад.
Ця радянська реставрація ставить у практичному плані питання про силу реакції, яка прагне погасити будь-яку реформу або революцію і відновити себе в правах. Немає потреби доводити, що і сам Путін, і його найближче оточення - представники другого і третього ешелонів радянської номенклатури (перший ешелон, як правило, зазнає найбільших втрат і виявляється вже не в змозі відновити себе на колишніх позиціях). Ці люди, відійшовши на задній план, відсиділися там як у засідці, а коли випала слушна нагода, знову вийшли на перший план і постаралися повернути цінності та алгоритми правління, які були їм добре знайомі з часів їхньої молодості. Зрозуміло, з поправкою на сучасність - насамперед у тому, що стосується необхідності особистого збагачення.
Зрозуміло, що це не якесь унікальне явище. Прихід до влади тимчасового уряду ніде і ніколи не призводить до одномоментного зникнення з лиця землі сил, пов'язаних зі старим режимом. Хтось буде відсунутий від влади, але багато хто залишиться. І вони не просто залишаться, а залишаться з усіма своїми грошима, челяддю, налагодженими зв'язками та іншим економічним і соціальним капіталом. Вони - точніше, вже їхній другий та третій ешелон - теж чекатимуть слушної нагоди, щоб відновити позиції. Тому будь-якій новій владі доводиться дбати про те, щоб не бути розчавленою старою владою. Але як це забезпечити? Як визначити межі необхідної політичної оборони? Як не перейти межу, коли захист від старого терору призводить до появи на світ нового терору? Де проходить межа розумної межі у справі придушення внутрішньої контрреволюції?
Цими питаннями багато хто задається сьогодні не в абстрактному ключі, а відносно недавнього історичного досвіду. Пильно вдивляючись у 1990-ті роки, люди хочуть зрозуміти: що було втрачено? Що було зроблено не так і чому Радянський Союз повернувся? Найпопулярніша відповідь звучить так: тому що ми не оголосили люстрацію. З урахуванням сьогоднішньої політичної обстановки, відмова від люстрації виглядає безперечним упущенням. Але я б не став поспішати з висновками.
У найширшому сенсі слова люстрація - це ураження в правах представників старих еліт. Воно може бути більш-менш широким за колом суб'єктів, що включені в процес, і за набором тих прав, яких ці суб'єкти позбавляються. Якщо говорити про Росію, то, мабуть, найширшу люстрацію провели після революції більшовики. Вони застосовували заходи репресивного впливу до мільйонів людей, які входили до так званих привілейованих станів старої Росії (дворяни, священнослужителі, військовослужбовці, куркулі та інші). Значна їх частина була в різних формах репресована та ліквідована, а мільйони інших були позбавлені права обіймати певні посади, доступу до багатьох професій, їхні діти були позбавлені можливості навчатися і так далі.
Але це крайній приклад. Після оксамитових революцій у Європі виникла мода на оксамитові люстрації. Вони були менш масштабними і набагато більш мʼякими за рівнем тиску, що чиниться на представників старих еліт. До числа люстрованих перестали включати цілі соціальні стани. Тепер йшлося про осіб, які безпосередньо співпрацювали з режимом або займали в його ієрархії особливе становище. Це могли бути чиновники (насамперед, звісно, співробітники правоохоронних органів і спецслужб), судді, таємні агенти та інші аналогічні категорії. Ці переліки могли бути різними в різних країнах, але загальний принцип один - перехід від станових репресій до вузькопрофесійних і політичних.
Звичайно, у сучасній Росії знайдеться небагато охочих повторити "червоний терор". Але щодо м'яких обмежень - таких як у Східній Європі або деяких країнах на пострадянському просторі - превалює інша думка. Значна частина ліберально налаштованої інтелігенції сьогодні захотила б такий захід. Аргументи здебільшого звернені в минуле: ми цього не зробили в 1990-ті - і дивіться, що з цього вийшло. Але перш ніж відповідати на запитання, чи потрібно це робити, хотілося б відповісти на запитання, чи можна в Росії це зробити в принципі. Відповідь на нього не така проста, як може здаватися.
Так звана м'яка люстрація націлена переважно на те, щоб розірвати ланцюжок автоматичного відтворення номенклатури - доволі замкненого стану професійних держслужбовців, які разючим чином примудряються відновлювати свої позиції всередині будь-якого апарату влади після будь-якої революції. Прикладів багато, і всі вони показують, що ніяка люстрація, принаймні в країнах колишнього СРСР, цю проблему вирішити не змогла.
Почати можна з тих же більшовиків. Уже на початку 1920-х років, буквально за три роки після революції і початку "червоного терору", Ленін скаржився в листах своїм соратникам, що більшовикам не вдалося розв'язати проблему очистки старого царського держапарату, що серед радянських держслужбовців їх виявилася переважна більшість, що новий держапарат виявився в ще більшому обсязі, ніж старий, хворий усіма бюрократичними захворюваннями. Заради справедливості треба зазначити, що політичний опір старих еліт більшовикам зрештою придушити вдалося, але скоріше за допомогою терору, а не заходів, які у вузькому сенсі слова можуть бути віднесені до люстрації.
Новітній досвід України в питанні про люстрацію теж складно назвати надихаючим. По-перше, виявилося, що спроби застосувати законодавство про люстрації на практиці пов'язані з величезними і часто непереборними труднощами. По-друге, з'ясувалося, що після відсторонення всіх чиновників, які підлягають люстрації, заповнювати ключові позиції в апараті нової влади виявилося часто просто ніким. Саме ця остання обставина є спільним знаменником для всіх невдалих спроб застосування люстрації на пострадянському просторі - порівняно з відносно позитивним досвідом її застосування в країнах Східної Європи.
Проблема Росії, як і багатьох інших пострадянських держав, полягає в тому, що політичний клас, та й взагалі культурний прошарок у них, вельми невеликий. Тому "лава запасних" для заповнення позицій у майбутньому апараті влади виявляється дуже малою. Нізвідки брати величезну кількість нових суддів, прокурорів, поліцейських, а тим більше банкірів, фінансових інспекторів тощо. І що далі, то це виявляється важче, тому що робота в держапараті стає дедалі складнішою, а функції, що покладаються на нього, - дедалі масштабнішими. Іншими словами, люстрація гарна в теорії, але рідко приживається на практиці. Навіть для більшовиків з їхньою впевненістю, що керувати державою може будь-яка кухарка, це виявилося нерозв'язною проблемою. Скінчилося тим, що куховарки ставали начальниками, а ось працювали під їхнім керівництвом переважно старі фахівці. У реальному житті люстрації доведеться шукати альтернативу.
Вихід є. Насправді, одні й ті самі люди, поставлені в абсолютно різні умови, можуть демонструвати абсолютно різні результати діяльності. Завдання має полягати в тому, щоб поміняти не людей, а матрицю, яка задає параметри їхньої поведінки. Це завдання, своєю чергою, розпадається на два великі підзавдання: видалення з матриці "перших учнів" і виключення неприйнятних соціальних і політичних практик.
Як показує вже накопичений досвід, спроба обмеження в правах соціальних і професійних груп за відсутності в суспільстві тих, хто міг би їх замінити, призводить лише до ускладнення ситуації. У тій чи іншій формі представники цих груп однаково вбудовуються в нову суспільну інфраструктуру, а ось суспільство зазнає серйозних втрат - як моральних, так і політичних. Тут може виявитися корисним більш персоналізований підхід, який дасть змогу на певний час виключити з цієї інфраструктури найбільш одіозні фігури. Йдеться, звісно, не про тих, щодо кого є достатні докази для пред'явлення їм кримінальних обвинувачень у зв'язку зі скоєнням особливо тяжких злочинів. Такі особи зобов'язані постати перед судом із дотриманням усіх конституційних гарантій.
Йдеться про людей, щодо яких немає підозр у скоєнні ними особисто особливо небезпечних злочинів, але які були ключовими фігурами в забезпеченні роботи злочинного режиму. Про його спонсорів, пропагандистів, керівників ключових підрозділів у репресивному апараті. Віддати їх усіх під суд було б накладно, якщо взагалі можливо, а надати їм можливість продовжувати займатися політичною діяльністю - небезпечно. Вихід можна знайти в адресних і точкових санкціях, які в будь-якому разі гуманніші за люстрації за професійною та соціальною ознаками. Йдеться про щось на кшталт "внутрішнього акта Магнітського", який дасть змогу на певний час усунути від суспільної інфраструктури "перших учнів" режиму.
Але цього, зрозуміло, недостатньо. Якщо просто усунути "перших учнів", то другі й треті учні дуже скоро захочуть стати першими. Тому заходи з протидії внутрішній контрреволюції слід доповнити забороною пропаганди неприйнятних соціальних і політичних практик, які нерозривно пов'язані з масовими порушеннями прав і свобод людини. Саме це прагнення відображали процеси декомунізації та десталінізації - ще дві можливості, згаяні, як багато хто вважає, у 1990-ті роки. Частково це правда, але все не так просто.
У 1990-ті роки під декомунізацією розуміли насамперед заборону на діяльність комуністичної партії - реальної політичної сили, яку і до сьогоднішнього дня підтримують мільйони людей. Спроба зробити це спричинила - і так само спричинить сьогодні - неминучий розкол суспільства, та й навряд чи взагалі може увінчатися успіхом.
Річ у тім, що в самій комуністичній ідеї немає детерміністської схильності до терору. Це тільки одна з можливих ліній її еволюції, яка, на жаль, стала реальністю в Росії. Замість того щоб розколювати суспільство, забороняючи ярлики, треба жорстко припиняти спроби поширювати і пропагувати практики, які цими ярликами прикриваються. Стосовно комуністичних ідей це приблизно так: спроби виправдати великий терор і терор взагалі, пропаганда насильницької експропріації власності, геноцид за соціальною або національною ознакою - тобто все те, що складає темні сторінки історії Росії у XX столітті. У певному сенсі це схоже на китайський підхід до демаоїзації: не зачіпаючи постаті самого Мао, однозначна оцінка якого як національного лідера видається досі скрутною, компартія Китаю дуже жорстко засудила крайнощі маоїстського терору, включно з так званою культурною революцією і перебільшеннями в боротьбі з приватною власністю.
Таким чином, необхідно дотриматися балансу: з одного боку, захистити нову владу і не допустити чергової реставрації режиму, а з іншого - не допустити розколу суспільства і громадянської війни (що однаково призведе до реставрації, тільки трохи пізніше). Люстрація не догма, а загальна ідея, практичне здійснення якої має враховувати обставини місця і часу. Люстрація як самоціль не призведе ні до чого доброго і не захистить від жодних контрреволюцій.