Виїжджаючи за межі московської кільцевої дороги (МКАД), як правило, дуже швидко потрапляєш у зовсім іншу країну. Якщо Москва за благоустроєм і сервісом може посперечатися з будь-якою сучасною європейською столицею, то ця, інша Росія, де живуть сто двадцять мільйонів росіян, має вигляд ілюстрації до фільмів про повоєнну злиденну і зруйновану Європу. Важко повірити, що перед тобою країна-переможець у найстрашнішій і найкривавішій в історії людства війні.
Як ми до цього прийшли? Чому через тридцять років після "перемоги" над комунізмом і через двадцять років беззмінного перебування при владі нової "еліти" з "холодними головами та чистими руками", років безперервного та абсолютно неймовірного нафтового достатку (ціни перевищували середньорадянські та ранні російські втричі!) ця інша Росія лежить у руїнах? Адже Німеччина (ФРН), яка зазнала поразки у війні, вже до 1965 року, незважаючи на окупацію "страшними" американцями, перевершила за рівнем життя більшу частину Європи, а її промисловість в основному повернула втрачені позиції. Чому ж російська провінція, начебто ніким не окупована, не стала жити краще?
Причин багато. Тут і невміння керувати, і тотальне злодійство, і всюдисущий монополізм, але, зокрема, і серйозна помилка у виборі політичних пріоритетів, висування на перший план месіанської мети відновлення "наддержави".
Ця нова "самодержавність" виникла не на порожньому місці. Намагаючись будь-якими засобами запобігти геополітичному транзиту України, російський правлячий клан попутно відкрив для себе поклади корисної копалини, більш прибуткової, ніж навіть нафта або газ, під назвою "велич Росії". Відтоді це, як здається владі, невичерпне "паливо" видобувають у Росії в промислових масштабах. Воно стало ідеальною заправкою для двигуна російської авторитарної влади.
По суті, у 2014му році в Росії відбулася заміна одного суспільного договору іншим. До старої угоди "стабільність в обмін на свободи", що діє в Росії з 2003го року, Кремль зробив істотне доповнення - "велич замість справедливості і достатку". Новий суспільний договір звучить тепер так: велич і стабільність в обмін на свободи, справедливість і достаток. Величчю Росії тепер виправдовують усі гидоти режиму - свавілля, корупцію, культурну деградацію, відсталість. Усе це можна і потрібно терпіти в обмін на можливість безкарно "кошмарити" Україну, паскудити "америкосам" у Сирії та Лівії, розміщувати "наші" ПВК по всій Африці і навіть, за чутками, у Венесуелі.
Чому російське суспільство так легко пішло на цю угоду? Мабуть, тому що воно було готове до такого повороту подій і навіть чекало його з нетерпінням. Показово, що після "повернення" Криму більшість жителів Росії відчула справжню ейфорію. Це була щира і непідробна радість. Але сталася вона не тільки тому, що люди побачили в приєднанні Криму відновлення історичної справедливості, а ще й тому, що вони втомилися від поразок і скучили за "перемогами". Їм здалося, що повертається не Крим, а сама Росія - така, якою вони її знали раніше. Це відчуття сили, що повернулася, було для багатьох важливішим, ніж власне радість від захоплення Криму, про який до цього мало хто згадував - здебільшого лише для того, щоб з'їздити туди на відпочинок (хоча багато хто, якщо є можливість, давно віддає перевагу Єгипту і Туреччині).
У такій реакції немає нічого дивного. Багато століть Росія була імперією, а її піддані виховувалися в імперській традиції. Досі більшості важко навіть уявити, що імперському мисленню існує альтернатива. Це не лише російська проблема: інші колишні імперії стикалися і продовжують стикатися з аналогічними викликами (яскрава ілюстрація цього - нещодавні події в Британії навколо Брекзиту). Але в сьогоднішній Росії, яка не так давно пережила крах СРСР, ці процеси виявилися більш руйнівними, ніж будь-де.
Народження нового пострадянського світу протікало болісно і супроводжувалося важкими випробуваннями як для суспільства, так і для держави. Крім природних труднощів перехідної епохи додався негативний вплив численних стратегічних і тактичних прорахунків керівників нової Росії. У результаті відбулося різке схлопування економіки, а з ним - деградація інститутів і, як наслідок, криміналізація всіх сфер суспільного і державного життя. У ту пору країна не просто втратила значну частину своїх територій, а й надовго перестала відігравати будь-яку істотну роль у світовій політиці, перемістившись з її головної сцени в партер.
Поразка центрального уряду в чеченській військовій кампанії та фіаско російської зовнішньої політики на Балканах стали двома найпотужнішими стимулами, що розбудили імперську ностальгію. І те, й інше було сприйнято суспільством як національне приниження. У підсумку сформувався "версальський синдром" - подібний стан суспільства був у Німеччині після поразки в Першій світовій війні.
Росія почала помилково сприймати себе не із заслуженою гордістю, як країну, що здійснила грандіозну революцію і покінчила з комунізмом у всій Європі, а як державу, яка програла холодну війну.
Однак із цієї неунікальної постімперської кризи можна було виходити по-різному - або витратити всі ресурси на імітацію, створити ілюзію сили, видимість відродження, за фасадом якого ховаються руїни все того ж таки старого суспільства, або пройти через глибоку духовну, соціально-економічну та політичну трансформацію і стати сильними по-справжньому.
Ті ж німці освоїли обидва варіанти: однією дорогою вони пішли після Першої світової війни, що призвело їх до національної катастрофи, іншою - після Другої світової війни, що призвело до відродження нації. Перший шлях спрямований у минуле, це шлях реваншу і мілітаризму, насильницької реанімації історичних форм, що віджили своє. Другий - спрямований у майбутнє, це шлях переосмислення і пошуку нових рішень.
На жаль, у Росії реалізувався не конструктивний, а реконструктивний сценарій. На початку XXI століття правлячий клан нав'язав суспільству перший шлях - реваншистський - і став торгувати "еліксиром величі". Наддержавний дурман спрацював: кілька років суспільство перебувало в стані безперервного психозу, впиваючись своєю уявною перевагою над іншими народами і відчуттям потужності, якої не існує в реальності (особливо після перегляду знаменитих путінських мультиків про нищівну російську зброю). Однак втома вже помітна, до того ж за всі ці ілюзії Росія вже платить і платитиме в майбутньому непомірну ціну.
Кремль хоче домогтися величі Росії не розвитком її продуктивних сил, не розквітом освіти і науки, не підйомом культури, а виключно за допомогою грубої військової сили і ядерного шантажу. Він витончений і винахідливий у веденні своєї "скіфської війни" без правил, яку заведено називати гібридною. З цією метою він нещадно використовує військово-технічний потенціал, що дістався йому у спадок від СРСР, якого вистачить ще на двадцять-тридцять років, тобто якраз до кінця життя нинішніх правителів Росії. Що буде далі - їх не цікавить. Але це повинно турбувати суспільство і ту частину еліти, яка здатна дивитися далі, за горизонт власної жадібності та марнославства.
Сьогодні критика новоявленого посткомуністичного мілітаризму здійснюється або із загальногуманістичних (пацифістських) позицій, або під кутом зору нездійсненності (утопічності) кремлівських задумів - у тому сенсі, що Росія не потягне війну проти всього людства і вб'є себе, як це зробив СРСР.
Це і правильно (у довгостроковій перспективі), і неправильно (у короткостроковій і навіть середньостроковій перспективі). В принципі, військові авантюри обходяться Росії не надто дорого. Я можу з цифрами переконливо довести, що поки що військові провокації (за винятком України) були не надто обтяжливими для Росії, що "інвестиції", наприклад, у Сирію за російськими мірками доволі скромні, що Венесуела теж укладалася в цілком підйомні гроші, а вже африканські експерименти - і зовсім "малобюджетний варіант". Україна, звісно, стала не тільки злочином, але й помилкою.
Усе це Росія начебто може собі дозволити, не підриваючи основ економіки, тим паче якщо "нафта зростає". Інша річ, що ця "третя світова війнушка", в яку правлячий клан намагається втягнути країну, небезпечна не поточними витратами, а тим, що унеможливлює для Росії шанс вписатися в економіку XXI століття і прирікає її на повільну цивілізаційну смерть у технологічному та соціальному глухому куті історії.
Західні країни виключили нас зі світового поділу праці як рівноправного союзника і безпечного партнера. Китаю ми, як конкурент на технологічному ринку, куди він рветься сам, зовсім не потрібні. А поодинці ми, звичайно, не витягуємо навіть мінімум необхідних технологій. Нас просто занадто мало!
У цьому сенсі наддержавність - небезпечний міф, експлуатація якого суперечить реальним інтересам нації, що формується. Але, повторюся, у найближчій перспективі ці проблеми не загрожують стабільності режиму.
Головне питання - це зовсім не питання ціни, а питання сенсу. Був такий старий радянський анекдот: "Вірменське радіо запитали: "Чи можна в Америці побудувати соціалізм?" Вірменське радіо відповіло: "Можна, але навіщо?""". Так і з кремлівською війною. Чи може Росія тактично переграти Захід, зробити себе повністю ізольованою від зовнішніх впливів автаркією на кшталт Північної Кореї і водночас поширити свій контроль на прилеглі території? Ну, припустимо, може - а навіщо? Треба дивитися не на те, що трапиться, якщо витівка Кремля провалиться, а на те, що буде, якщо в нього раптом усе вийде. Ось де буде справжня катастрофа, бо перемога Кремля в цій логіці - це поразка Росії, і навпаки.
Отже, мета Кремля - розмежувати із Заходом (а потім і з Китаєм) зони впливу і поширити на відповідні території свій контроль, політичний та військовий, спорудивши нову залізну завісу. Питання: навіщо країні, у якої найбільша територія у світі (практично необжита) і очевидний демографічний колапс на носі, потрібні нові контрольовані землі? Адже контроль невіддільний від відповідальності і витрат, матеріальних і людських. Можливо, їй потрібні корисні копалини? Але Росії дай бог розібратися з тим, що у неї вже є. Можливо, їй потрібні ринки збуту високотехнологічної продукції? Але виробляти таку продукцію (навіть військову) без кооперації з тим же Заходом, від якого якраз планується закритися залізною завісою, Росія не може, а розмежування військовими засобами таку кооперацію унеможливлює. Так навіщо ж? У чому тут секрет?
У першому наближенні відповідь звучить так: сьогодні Росією керують люди з архаїчною свідомістю, які ментально застрягли навіть не в минулому, а в позаминулому столітті. У них досить примітивне, "селянське" розуміння цілей політики, яке ґрунтується на "трьох китах" традиційної політичної ментальності.
По-перше, уявлення про те, що будь-які відносини із зовнішнім світом - це "гра з нульовою сумою": завжди є "ми" і "вони", і якщо "вони" щось виграли, то "ми" рівно стільки ж програли, і навпаки. У такій грі немає відтінків, є лише чорне і біле, компроміси - тактичний виверт, альянси - військова хитрість, і взагалі: у Росії лише два союзники - армія і флот.
По-друге, уявлення про те, що найважливіше - територія. Це основа сили, багатства, впливу. Чим більша територія - тим краще. Мета будь-якого політика - приростити територію. У рамках цієї політичної філософії втрата території - трагедія, а набуття - безумовний позитив. Історичну значущість правителя оцінюють, як і раніше, залежно від його територіальних надбань або втрат.
По-третє, весь світ в уявленні кремлівських стратегів розділений на чіткі сфери впливу. Сфери впливу - це щось на кшталт продовження території, простір, на який, нехай і обмежено, продовжує поширюватися суверенітет метрополії. Розширення сфер впливу є безумовним імперативом зовнішньої та внутрішньої політики держави. Усі її функції мають бути пристосовані до досягнення цієї мети.
В епоху постмодерну подібні традиційні погляди зазнали істотного коригування, але ця новина не встигла дійти до Кремля.
Усі основні гравці в сучасній політиці та бізнесі вже давно грають за іншими правилами. В їхній основі лежить не теорія "ігор з нульовою сумою", а стратегія win-win, рівняння Неша - теорія, за якою в складних системах жодна зі сторін відносин не може виробити успішну стратегію, якщо інші сторони не погодяться змінити свої стратегії. Іншими словами, у сучасному світі ніхто не може досягти вагомого успіху поодинці, граючи проти всіх. Навпаки, тільки навчившись взаємодіяти та домовлятися з усіма іншими за правилами, які ти й сам берешся виконувати, можна помітно покращити своє становище. Сучасний світ - це змагання всередині встановлених кордонів в інтересах усіх гравців. Тих же, хто хоче грати без правил, викидають з гри.
До того ж у XXI столітті за сучасних цифрових технологій захоплення територій аж ніяк не є абсолютним плюсом. Нарощення може обернутися й істотним мінусом, стати непосильним тягарем. Витрати на підтримання порядку і систем життєзабезпечення, на соціальну та іншу інфраструктуру на окупованій території можуть істотно перевищити вигоди від придбання.
З'явилися і давно експлуатуються технології, що дають змогу "збирати економічний урожай" з "чужих полів", не захоплюючи їх за допомогою військової сили. Розміри, кількість і високий освітній рівень населення агломерацій стають куди більш важливими показниками економічної та політичної могутності, бо свідчать про великий потенціал країни. А ось із цією справою у нинішніх російських стратегів зовсім погано. Росія швидко знелюднюється й інтелектуально деградує через виштовхування найкращих голів із країни, і що більше "війнушок", то стрімкіше йде цей процес.
Нарешті, в сучасному постмодерністському світі не залишилося чітких розмежувальних ліній і, відповідно, однозначних зон впливу. Одна й та сама територія може перебувати в зоні впливу кількох країн і сама справляти зворотний вплив. Усе відносно і все розмито. Усередині цих "сірих зон" триває постійна боротьба і змагання. Як правило, спроба встановити одноосібний контроль над якою-небудь зоною призводить до повної втрати впливу в ній.
Найяскравіша ілюстрація такої програшної стратегії - російська політика щодо України починаючи з 2014го року. Маючи колосальну історичну фору, Росія відмовилася змагатися із Заходом за вплив на Україну і просто власними руками перетворила її на десятиліття, якщо не назавжди, на ворожу державу - зону відчуження між собою та Європою.
Чи означає це, що головним рушійним фактором кремлівської політики є дурість? Лише частково: ще важливішу роль відіграє жадібність. Насправді правлячий клас Росії не хоче воювати. За двадцять років перебування при владі його представники інтегрувалися в європейське життя, як ніхто інший до них. Вони вивезли в Європу дітей, дружин і коханок, обзавелися нерухомістю і банківськими рахунками, стали улюбленими клієнтами європейських банкірів і щедрими меценатами європейських політиків. Їхніми іменами названо кампуси десятків європейських університетів, вони володіють модними галереями і торговими будинками. Вони не цураються інновацій, особливо далеко від російських кордонів. Так, вони не хочуть свободи для Росії, але готові користуватися чужою свободою (і безпекою) на Заході. У цьому вся заковика.
Акт Магнітського, можливо, став навіть більшою мірою спусковим механізмом "хрестового походу" Кремля проти Заходу, ніж події в Україні. Так звана війна із Заходом, яку вели від імені Росії, по суті, була війною російського правлячого класу за свої привілеї і насамперед за право вільно витрачати на Заході свої гроші. Це був свого роду примітивний шантаж. Росія не прагнула завоювати Захід (у Кремлі розуміють межі своїх можливостей), а хотіла змусити Захід прийняти свої умови. Головна з них - ви не лізете в наші справи, не звертаєте уваги на все, що в нас коїться з правами людини і корупцією, не заважаєте нам тішити свої імперські амбіції в межах зони впливу СРСР, який наказав довго жити, і насолоджуватися комфортом вашого європейського життя. Сьогодні все змінилося. Путін втягнув Росію у війну, яка на довгі роки поставила російський правлячий клас за рамки звичного для нього становища у світовому співтоваристві. Тепер їхнє місце - це місце північнокорейської, іранської та інших маргінальних еліт. Але це помилка або, точніше, результат еволюції Путіна від злодюги до фанатика. Інтереси еліти також залишилися за бортом.
А як це співвідноситься з національними інтересами Росії? Відповідь: ніяк. Як зрозуміти, у чому вони полягають? Давайте запитаємо себе: що ми хочемо робити - бомбити Воронеж чи відновлювати Воронеж? Якщо бомбити, то нам нічого не потрібно, тоді можна і повоювати із Заходом. А ось якщо відновлювати, намагатися зробити з міста не Сталінград-1943, а подобу Монреаля, то потрібно дуже багато чого - і всьому цьому протистояння із Заходом заважає. Потрібні нові технології, великі інвестиції, ноу-хау і грамотний менеджмент, потрібні якісно нова освіта і медицина, потрібна нормальна конкуренція, без якої вибратися із застою в принципі неможливо. Усе це досягається тільки шляхом інтеграції у світову економіку, а інтеграція і війна несумісні.
Багато критиків нинішнього режиму впадають в іншу крайність, вважаючи, що національні інтереси Росії - якась пропагандистська химера і навіть саме це словосполучення "нерукопожатне". Але національні інтереси Росії об'єктивно існують і потребують захисту. Просто вони не мають нічого спільного з вузькоклановими інтересами "угруповання з Ленінграда", яке захопило владу в Росії і здійснює її тотальну мілітаризацію. Справжній національний інтерес Росії - її якнайшвидша інтеграція у світову економічну систему і перебудова внутрішнього життя (економічного і політичного) таким чином, щоб країна могла зайняти в цій системі гідне становище.
Усе, що сприяє сьогодні досягненню цієї мети, відповідає національним інтересам Росії. Усе, що ускладнює досягнення цієї мети і відкладає на потім назрілі перетворення, суперечить цим інтересам. Гонитва за уявною величчю держиморди принизлива для істинно великої Росії, якій є чим пишатися, крім атомної бомби.
Кремль і його поплічники хочуть ізолювати Росію від Заходу, але при цьому інтегруватися в західне життя в особистій якості. Для цього їм потрібен статус військової наддержави. Національні інтереси Росії прямо протилежні - усунення ізоляції країни і, навпаки, ізоляція всіх тих, хто намагається, погрожуючи війною, зберегти свої феодальні привілеї, зокрема право безкарно красти гроші вдома, а витрачати їх на Заході. Вони хочуть Росію закрити, щоб красти і обманювати вічно, а ми хочемо Росію відкрити, щоб цього ніколи більше не відбувалося.